Читати книгу - "Вибрані твори"

сталося нічого особливого. По обіді Женя читала, лежачи в глибокому кріслі, а я сидів на нижньому східці тераси. Ми мовчали. Усе небо затягло хмарами, і став накрапати рідкий, дрібний дощ. Було жарко, вітер давно вже стих, і здавалось, що цей день ніколи не закінчиться. До нас на терасу вийшла Катерина Павлівна, заспана, з віялом.

— О, мама, — сказала Женя, цілуючи її руку, — тобі шкідливо спати вдень.

Вони обожнювали одна одну. Коли одна йшла в сад, то друга вже стояла на терасі і, дивлячись на дерева, гукала: «Ау, Женю!» або: «Мамусю, де ти?» Вони завжди разом молилися, й обидві однаково вірили, і добре розуміли одна одну, навіть коли мовчали. І до людей вони ставились однаково. Катерина Павлівна так само скоро звикла і прив’язалась до мене, і коли я не з’являвся два-три дні, присилала довідатись, чи здоровий я. На мої етюди вона дивилася теж із захопленням, і з такою ж балакучістю і так само одверто, як Місюсь, розповідала мені, що сталося, і часто звіряла мені свої домашні таємниці.

Вона благоговіла перед своєю старшою дочкою. Ліда ніколи не підлещувалась, говорила тільки про серйозне; вона жила своїм особливим життям і для матері і для сестри була такою ж священною, трохи загадковою особою, як для матросів адмірал, який все сидить у себе в каюті.

— Наша Ліда прекрасна людина, — говорила часто мати. — Чи не так?

І тепер, поки накрапав дощ, ми говорили про Ліду.

— Вона прекрасна людина, — сказала мати і додала півголосом, тоном змовниці, злякано оглядаючись — Таких удень з вогнем пошукати, хоча, знаєте, я починаю трошки хвилюватися. Школа, аптечки, книжки — все це добре, але навіщо крайності? Адже їй уже двадцять четвертий рік, пора про себе серйозно подумати. Отак за книжками й аптечками і не побачиш, як життя збіжить… Заміж треба.

Женя, бліда від читання, із зім’ятою зачіскою, підвела голову і сказала ніби про себе, дивлячись на матір:

— Мамусю, все залежить від волі божої!

І знову поринула в читання.

Прийшов Бєлокуров у піддьовці й у вишитій сорочці. Ми грали в крокет і lown-tennis, потім, коли стемніло, довго вечеряли, і Ліда знову говорила про школи і про Балагіна, який прибрав до своїх рук цілий повіт… Йдучи цього вечора від Волчанінових, я виносив враження довгого-довгого, марного дня з сумним усвідомленням, що все кінчається на цьому світі, яке б воно не було довге. Нас до воріт проводжала Женя, і від того, може, що вона була зі мною цілий день з ранку до вечора, я відчув, що без неї мені немовби скучно і що вся ця славна родина близька мені; і вперше за все літо мені захотілось малювати.

— Скажіть, чому ви живете так нудно, так не колоритно? — запитав я в Бєлокурова, йдучи з ним додому. — Моє життя нудне, важке, одноманітне, бо я художник, я дивна людина, я засмиканий з юних днів заздрістю, невдоволенням із себе, невірою в свою справу, я завжди бідний, я бурлака, але ви ж, ви, здорова, нормальна людина, поміщик, пан, — чому ви живете так нецікаво, так мало берете від життя? Чому, наприклад, ви досі не закохалися в Ліду чи Женю?

— Ви забуваєте, що я кохаю іншу жінку, — відповів Бєлокуров.

Це він говорив про свою подругу, Любов Іванівну, яка жила з ним разом у флігелі. Я щодня бачив, як ця дама, дуже повна, пухла, поважна, схожа на відгодовану гуску, гуляла по саду в російському костюмі з намистом, завпеди під парасолькою, і слуги раз у раз запрошували її або їсти, або чай пити. Років три тому вона найняла один з флігелів під дачу та так і лишилася жити в Бєлокурова, очевидно, назавжди. Вона була старша від нього років на десять і міцно тримала його в руках, так що, відлучаючись з дому, він повинен був питатися у неї дозволу. Вона часто ридала чоловічим голосом, і тоді я посилав сказати їй, якщо вона не перестане, то я залишу квартиру; і вона втихала.

Коли ми прийшли додому, Бєлокуров сів на диван і нахмурився в роздумі, а я почав ходити по залі, відчуваючи тихе хвилювання, неначе закоханий. Мені хотілось говорити про Волчанінових.

— Ліда може покохати тільки земця, захопленого так само, як вона, лікарнями і школами, — сказав я. — О, заради такої дівчини можна не тільки стати земцем, але навіть стоптати, як у казці, залізні черевики. А Місюсь? Яка чарівна ця Місюсь?

Бєлокуров довго, розтягаючи «е-е-е-е…», заговорив про хворобу віку — песимізм. Говорив він упевнено і таким тоном, ніби я сперечався з ним. Сотні верст пустельного, одноманітного, вигорілого степу не можуть нагнати такої нудьги, як одна людина, коли вона сидить, говорить і невідомо, коли вона піде.

— Справа не в песимізмі і не в оптимізмі, — сказав я роздратовано, — а в тому, що у дев’яноста дев’яти з сотні нема розуму.

Бєлокуров прийняв це як натяк, образився й пішов.

III

— У Малозьомові гостює князь, тобі кланяється, — говорила Ліда матері, повернувшись звідкілясь і скидаючи рукавички. — Розповідав багато цікавого… Обіцяв знову порушити в губернському зібранні питання про медичний пункт в Малозьомові, але говорить: мало надії. — І, повернувшись до мене, вона сказала — Вибачте, я все забуваю, що для вас це не може бути цікавим.

Я відчув роздратування.

— Чому ж нецікаво? — запитав я і знизав плечима. — Ви не бажаєте знати мою думку, але я запевняю вас, що це питання мене дуже цікавить.

— Справді?

— «Так. На мою думку, медичний пункт