Читати книгу - "Кут паралельності"

Андріан стояв, дивився на неї, і вже навіть не намагався збагнути, звідки вона з’явилась, і де поділась Валерія, і чи існувала вона взагалі.

— Як спалося на новому місці?

У відповідь Андріан нервово кашлянув.

— Хто ви? — нарешті спромігся вимовити. Дівчина подала руку для привітання.

— Цієї ночі ти був моїм пасажиром. — Я — Оксана… Пробач, Андріане, вчорашній мій жарт виявився, м’яко кажучи, нерозумним. Пробач… — вона говорила повільно, розважливо, і Андріанові мимоволі пригадався старий професор на кафедрі анатомії, він теж завжди говорив так повільно й розважливо.

Андріан губився в роздумах.

— Ти сестра Валерії?

— Так, — усміхнулася дівчина.

— Ми в Києві?

— Так…

— А Валерія? Де вона?

— Вмивається… — кивнула на двері, на г. ких висіло дзеркало.

«Тож Валерія не зникла. Але чому я не почув, як вона виходила з кімнати? Задрімав? Але ж я просто заплющив очі… Дивно…»

— А про який учорашній жарт?..

— Я тобі зараз усе розповім, — перебила його Оксана. — Валерія подзвонила мені… Я вас знайшла біля Алушти. Там наші постійні місця. Вирішила трохи відпочити з вами. Приїхала ввечері. Ми всі гуртом плавали, співали біля багаття, говорили про твою роботу, про хірургію… — Оксана замовкла на мить. — А потім, потім ти чомусь надумав мене загіпнотизувати…

Андріан справді цікавився гіпнозом і доволі часто в гурті друзів без особливого успіху намагався демонструвати свої здібності.

— Але мені вдалось тебе випередити, — Оксана лукаво дивилась на нього. — Я теж колись займалась… цікавилась гіпнозом. І вчора трохи захопилася… Навіяла, аби ти забув усі події того вечора. Ти вже пробач, але ти так переконливо доводив, ніби через десять хвилин я міцно спатиму, що було просто важко утриматись і не випробувати власне уміння…

— Валерія казала, що ти привезла нас своєю машиною?

— Так, — мовила Оксана й уважно глянула на годинник у себе на руці, вже знайомий Андріанові годинник — масивний, з багатьма позначками на циферблаті.

— У тебе «Морава»? — спробував пожартувати.

— Ні, «Волга». Трохи модернізована.

При слові «модернізована» Андріан здригнувся.

— За вісімсот кілометрів «Волгою»… Серед ночі… Твоя «Волга», певно, літає?

— Літає, — серйозно відказала дівчина. — Але я намагаюсь цього не робити. Щоб не лякати людей. Одного разу мене сприйняли за «літаючу тарілку». — Вона розсміялася. — А то якось міліція захотіла зупинити. Довелося перелетіти на іншу магістраль. Після того випадку я стала обережнішою. Тільки вночі дозволю собі інколи розважитись…

Андріан нічого не міг зрозуміти: чи Оксана відверто кепкує з нього, чи хтось із них просто з’їхав з глузду.

— У понеділок мені на роботу. Закінчується відпустка, — сказав заклопотано. — Мені треба додому…

— До того будинку, де ти зараз квартируєш, тут зовсім близько. Хвилин десять ходу.

— Ти знаєш, де я квартирую?

— Вчора ти все розповів. По вулиці Південній у Зіновії Олександрівни. Прізвище ти казав, але я забула. Вулиця Південна тут зовсім близько. Але в мене є цікава пропозиція…

В цей час за спиною Андріана прочинилися двері, зайшла Валерія. Довге брунатне волосся вільно спадало на її плечі, на блакитну волохату тканину домашнього халата…

— Ти вже встав? Ви впізнали одне одного? — безтурботно розсміялася. — І, гадаю, порозумілись? Я зараз зварю кави.

— Русланчику! Русланчику! Не наступи на хвіст! Укусить! Не наступи на хвіст!

На дитячому майданчику малюк, одягнений у червоне в біленьких крапочках пальтечко, тягнув за хвоста руде цуценя, а до нього бігла молода розхристана мати і кричала на все подвір’я:

— Русланчику! Не наступи на хвіст!

Андріан посміхнувся.

— В тебе багато речей? — запитала Валерія.

— Та ні… Перенесемо все за один раз…

Андріан сам дивувався, що він так легко погодився на пропозицію Оксани. «Тобі тут буде добре. В нас гарна бібліотека. І місце гарне. Близько метро. Квартируй у нас. І нам буде спокійніше. Ми ж обоє геологи. В Києві буваємо не часто. А квартира гуляє. Доводиться просити то одних, то інших знайомих, щоб наглядали та виплачували квартплату…» Андріан погодився, але думав, безумовно, не про переваги помешкання, не про близьке метро і не про бібліотеку. Він думав про Валерію, усвідомлював, що любить її з кожним днем, з кожною годиною все сильніше, і якби їхня зустріч не була позначена печаткою якоїсь дивної химерності, загадковості, він би вже давно сказав: «Валеріє, я люблю тебе. Спасибі долі, що ми зустрілися…» Але щось стримувало його, бентежило, мучило.

Вони ішли під серпневою зеленню каштанів повз дитячий майданчик. Андріан знав цей район. Справді, було дуже близько до вулиці Південної, де він наймав кімнату в старої Зіновії Олександрівни.

— Навіщо Оксані ця квартира? — раптом запитав. — Навіщо, якщо квартира все одно гуляє?

— А хіба погано мати в Києві квартиру? Це кооператив. Колись була можливість. Для геологів існують деякі пільги.

Довго ішли мовчки. Було спечно. Машини, що проїздили дорогою, піднімали в повітря дрібну-дрібну куряву. Андріан поглянув на Валерію і раптом пригадав свою маму і якось болісно усвідомив, що Валерія схожа на неї. Якось фотографічно схожа. Стояли перед очима мамині дівочі фотографії.

— Твоя хазяйка сама живе? — запитала Валерія, немов боячись почути від Андріана якесь інше запитання.

— Сама… Але син з невісткою часто приїздять з Дарниці… Валеріє…

— Що? — вона сторожко поглянула на нього.

— Я щасливий, що ми зустрілися… Чуєш, я по-справжньому щасливий…

Дівчина лагідно, якось вдячно посміхнулася, але нічого не