Читати книгу - "Привид Чорного острова"

— Чи скоро має приїхати Морісон? — запитав Олесь.

Джон не відповів, Фред також не мав наміру починати розмову. Він гнівався на брата, бо з самого ранку хотів проковтнути пілюлю й поплисти в далеку подорож, зустріти в невідомих країнах чудесних красунь і милуватися ними. До нього обов'язково прийде чарівна персіянка із золотою діадемою, що сяє діамантами, з обручками на всіх пальцях. І ось, маєш, чимчикує копати. А спробуй не підкоритися Джонові! Спробуй!

Олесь ще раз перепитав. Джон відповів:

— А навіщо це тобі Морісон? Може, ти за мене віддаси йому борг?

— Мабуть, хоче, щоб Морісон узяв його на велику землю. Дивак! Ну, візьме. А там треба ходити з тобою в поліцейське управління, таможню і ще бог знає куди. Навіщо йому той клопіт?

— Можливо, й так. Але все ж скажіть, — коли має прибути?

— Я гадав, що ти розумніший, — промовив Фред. — Хіба такі, як Морісон, перед ким звітують чи повідомляють, що вони мають робити? Приїде тоді, як забажає. Але можу тебе запевнити: комуніста на палубу не пустить. Не схоче її бруднити, — Фред засміявся у вічі Олесеві. Тут, поряд з братом, він почувався у повній безпеці.

Олесь скипів. Йому, зрештою, також терпець урвався. Сказав:

— Марно маєте мене за дурня. Бачив я ту шлюпку. Вона сяде на дно зразу ж біля берега. Ви хочете, щоб я загинув? Ви маєте намір позбутися мене, доки приїде сюди Морісон, — боїтеся, що я йому розповім про скарб. Але ви помиляєтеся. Якраз Морісонові не маю наміру нічого казати. Навіщо? Самі поміркуйте і зрозумійте. Але коли ви задумаєте мене знищити…

— Чуєш, Джоне, нам погрожують, — насмішкувато мовив Фред.

— Так, так. Забув, що їсть наш хліб, — потвердив Джон.

— Ні, не забув. Я вдячний вам за це. І все життя дякуватиму, — відповів Олесь.

— Ти, певно, забув, що на цьому острові я — закон і суд, — сказав Джон, озирнувшись. — Тут я — і шериф і президент. Як винесу вирок, то лише сам зможу його відмінити.

— Чув! Чув! Тільки слід додати: ми його, той вирок, можемо не лише відмінити, а й виконати, — додав Фред.

— Зрозуміло. Крім судді, шерифа й президента, ви ще й кати? Так накажете вас розуміти? — запитав Олесь, звертаючись до Фреда.

— Саме так!

— Годі мене залякувати. Я вже дивився смерті у вічі. Страшнішого від того, що пережив в океані, в моєму житті вже не буде ніколи. Та годі про це. В мене є ще цілих два дні.

— Один. Другого дня ти маєш зникнути.

— Гаразд.

Почали копати.

День видався для Олеся довгим і сумним. До самісінького вечора не міг зустрітися з Мері. Звичайно, він їй не може розповісти про скарб, але на серці в нього така велика радість, що треба поділитися нею з тим, кого любиш.

До обіду втрьох копали біля стовпа, а як прийшли обідати, Мері не повернулася з ферми.

Білл сказав, що захворіла корова і Мері лишилася біля неї.

По обіді Джон наказав Фредові й Олесеві знову йти копати, а сам подався на ферму.

Йшли мовчки. Олесь попереду, Фред відстав на десяток кроків. Олесь прикинув, що відстань між ними якраз зручна, щоби стріляти в нього з пістолета. Але зброї у Фреда немає. Пострілу не буде.

Саме зараз Олесеві не треба помирати. Адже тут, зовсім близько, лежить неоцінимий скарб, можливо, зберігаються неперевершені витвори мистецтва. Олесь повинен повідомити свій уряд про них. А тоді мистецькі шедеври, цінності й золото будуть повернуті справжнім господарям, тим, кому вони належали раніше. Не наробити б лише дурниць.

Думаючи про це, Олесь чвалав не озираючись. Відчув — його наздоганяє Фред.

— Ти маєш залізні нерви, хлопче.

— Хіба що?

— Я міг би тебе десять разів ліквідувати.

— Фантазуєш, Фред. Адже твій пістолет на дні океану. Ти забув про це.

Фред ніяково опустив голову. Справді забув. Усе життя в його кишені лежав пістолет. Зараз без нього почувається безсилим хлопчиськом. Гарно таким, як Джон і Олесь. У них сили вистачить, а чим він боронитиме своє життя? Як змусить інших боятися? Нарешті, Фред повинен також почувати свою чоловічу гідність. А без пістолета це неможливо.

— Ви мене не вб'єте, бо потім лихо вам буде обом. Цього Мері та Білл не простять.

— Верзеш дурниці. Як тебе не буде, що вони з того матимуть? Нічого. Чи — забере мене поліція, хіба ти сюди повернешся? Ні. Навіть коли мене посадять на електричний стілець, ти не вернешся до своєї коханої.

— А що ти матимеш з того, як мене покладеш? Нагороду від Джона чи від гангстерів?

— Може, я матиму від того лише задоволення — знищив ще одного комуніста.

— А відповідати за це як?

— Ніяк. Ти забув, скільки смертей на душі в привида. Буде ще одна.

— У привида є петля. Він не стріляє.

— Ха! А тобі не однаково?

Вони підійшли до білого стовпа. Олесь ненароком зиркнув на те місце, де лежать гроші. До каменя ніби ніхто не доторкався.

— Облишимо цю розмову. Лізь у яму, — сказав Олесь.

— Ні. Лізь ти першим, — не погодився Фред.

— Хочеш знову зіпхнути каменюку мені на голову? Потім скажеш, що вона сама зірвалася. Чи не так?

Фред не відповів.

— Щось немає бажання копати, — сказав Олесь. — Ти як?

— У мене його ніколи не було. Скажи чесно — ти також переконаний, що тут немає скарбу, що то все чиясь вигадка? Хтось задурив нею голову моєму братові.

Вони сіли на тепле каміння над ямою. Фред несподівано запитав:

— Скажи, а в твоїй країні є гангстери чи мафіози?