Читати книгу - "Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів"

передбачені національним законодавством, так і гарантії справедливості, закріплені статтею 6 Конвенції, вимагали, щоб заявник мав можливість скористатись допомогою захисника, починаючи з найпершого допиту в міліції, але цього не було зроблено. Крім того, національні суди проігнорували обмеження права заявника на захист під час початкової стадії попри те, що заявник зазначав про це у касаційній скарзі до Верховного Суду України, та те, що відповідно до національного законодавства воно становило істотне порушення кримінально-процесуального закону, яке передбачало скасування вироку. Цей недолік не міг бути виправлений ані юридичною допомогою, наданою заявнику пізніше, ані змагальним характером подальшого провадження (див. вищезгадане рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини», п. 58, та рішення від 31 березня 2009 р. у справі «Плонка проти Польщі» (P'tonka v. Poland), заява № 20310/02, пункти 39-41). [...] Справа «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява №22313/04, рішення від 28 жовтня 2010 року.

37. Суд зазначає, що національні суди визнали наявність порушення процесуальних прав заявника на першому етапі розслідування, зокрема його права на захист (див. пункт 12 рішення). Проте, незважаючи на визнання такого порушення, вирішальними доказами при винесенні обвинувального вироку у справі заявника стали його зізнавальні показання, отримані за відсутності захисника та за обставин, які дають підстави підозрювати, що і заявлена ним на самому початку відмова від юридичної допомоги захисника, і його зізнавальні показання були здобуті всупереч його волі.

38. Отже, у зв'язку з цим мало місце порушення пункту 1 і підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

Справа «Олег Колесник проти України» (Oleg Kolesnik v. Ukraine), заява № 17551/02, рішення від 19 листопада 2009 року.

Ще одна справа, де ЄСПЛ визнав порушення права на захист — «Тодоров проти України» (Todorov v. Ukraine, заява № 16717/05), рішення від 12 січня 2012 року. Заявник стверджував, що його право на захист було порушене, оскільки йому не було призначено захисника до його першого допиту, хоча він пояснив слідчому, що майже сліпий та не здатен читати документи, які підписує. За відсутності захисника протягом вищезазначеного допиту він надав визнавальні показання. Він також стверджував, що його відмова від захисника, підписана ним того ж дня, не була дійсною, оскільки слідчий змусив його підписати документи обманним шляхом, пообіцявши звільнити його з-під варти. Уряд, у свою чергу, стверджував, що права заявника не були порушені, оскільки заявник, який був працівником міліції, повинен був бути добре обізнаний зі своїми процесуальними правами та не міг не знати про відповідні процедури. Крім того, на його допиті була присутня його мати, яка читала йому всі документи, перш ніж він їх підписував. Таким чином, відмова заявника від захисника ґрунтувалась на отриманій інформації та була свідомою. До того ж злочини, які інкримінувалися заявникові, згідно із законодавством не передбачали обов'язкової участі захисника. Насамкінець, суди, пам'ятаючи про те, що заявник відмовився від своїх початкових показань, не використали їх у доказовій базі, яка стала підґрунтям для винесення йому вироку.

76. З іншого боку, національне законодавство України недвозначно забороняло слідчим органам приймати відмови від захисника від підозрюваних, які є сліпими [...]. З огляду на скарги заявника про те, що він не бачить, що підписує, у цій ситуації слідчі органи повинні були проявити особливу сумлінність. [...]

78. Суд зазначає, що при обґрунтуванні вини заявника національні суди не посилались на його визнавальні показання. Замість цього вони посилались на показання безпосередніх свідків — інших підсудних та потерпілих від зазначених розбійних нападів. Безспірним є те, що під час судового розгляду заявник не міг допитувати цих свідків та спростовувати їхні твердження, навіть за допомогою захисника (див., для порівняння, рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine), заява № 30663/04, пп. 52-53). Отже, не доведено «поза розумним сумнівом», що його засудження залежало від показань, отриманих від нього на порушення його права на відмову давати показання або пояснення щодо себе.

79. З іншого боку, не можливо виключити, що саме по собі існування визнавальних показань не вплинуло на слідство та спосіб отримання і тлумачення доказів. Це підтверджується також тим, що, з огляду на наявні матеріали, національні судові органи ніколи спеціально не реагували на скарги заявника про порушення його права на захист. Суд зазначає, що національне законодавство України містить низку призначених для цього процесуальних засобів, що, зокрема, включають повернення справи на додаткове розслідування, винесення окремої ухвали (постанови) суду, якою звертається увага на порушення слідчими органами закону, або офіційне визнання доказів, зібраних з порушенням права на захист, недопустимими (див. пункти 40-41).

80. Суду не належить вирішувати, який конкретний захід мав бути вжитий судовими органами у контексті цієї справи. Проте, за відсутності з їхнього боку будь-якої реакції щодо порушення права заявника на захисника до його першого допиту, Суд вважає, що, незалежно від того, чи стали визнавальні показання основою для його засудження, чи ні, це порушення не було достатньою мірою виправлене.

81. Отже, у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у сукупності з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

У справі «Нечипорук і Йонкало проти України» ЄСПЛ зазначив:

264. Суд наголошує на тому, що формально застосувавши до заявника адміністративне затримання, а фактично поводячись із ним як із підозрюваним у вчиненні злочину, міліція позбавила його доступу до захисника, участь якого була б обов'язковою за законодавством України, якби заявник обвинувачувався у вбивстві, вчиненому групою осіб та/або з корисливих мотивів, тобто злочині, у зв'язку з яким його фактично допитували.

265. Суд зазначає, що заявник декілька разів зізнавався у вчиненні розбійного нападу і вбивства під час перших допитів, коли не мав допомоги захисника, і, безсумнівно, зазнав обмеження в доступі до захисника в тому, що його зізнання, надані працівникам міліції, були використані для його засудження (див. рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини», п. 58). Хоча заявник повторив свої зізнання