Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

Я пообіцяв. Згодом мені спало на думку, що я міг би продати свою землю й увійти до нього в частку.

— Ти хочеш мати компаньйона?

— Ні, що ти! — відповів він рішуче. — Я не люблю цього. Я не хочу, щоб мій заклад зростав, привертаючи увагу влади!

Я завітав до штабу Арабського соціалістичного союзу й прослухав доповідь про чорний ринок. Після цього почалася дискусія на тему земельної власності. Коли закінчилась і всі присутні попрямували до дверей, хтось покликав мене. Я озирнувся і угледів Рафата Аміна, якого не бачив ще з університетських часів. Ми щиро привітались.

Виявилося, Рафат прийшов на лекцію, бо, як і я, є членом секції Арабського соціалістичного союзу в об’єднаній компанії рудень. Йдучи понад берегом, ми говорили про минуле, безпричинно пирскаючи сміхом, перебиваючи один одного. Згадували наш гурток, студентів-вафдистів, гарячі суперечки, що точилися на зборах гуртка. Хіба це можна забути? Тоді ми були ворогами держави, а зараз держава — це ми.

— Не можу повірити, що ти покинув вафдистів, — мовив я.

Він знову розсміявся й стусонув мене ліктем:

— Ти теж не був щирим вафдистом. Але чи щирий з тебе соціаліст?

— Авжеж…

— Чому ти такий упевнений?

— Сліпі не можуть працювати задля революції, вони можуть або признавати її, або ні.

— А ті, хто добре бачить?

— Я знаю, що кажу, — багатозначно промовив я.

— Отже, ти революціонер-соціаліст?

— Звичайно.

— Вітаю. Скажи тепер, куди ми подамося ввечері?

Я запропонував відвідати «Жанфуаз».

Ми сиділи отам до півночі. Я хотів дочекатися Сафії, однак вона повідомила мене, що її запросив якийсь лівієць.

Біля кінотеатру «Стренд» я побачив прегарну селяночку. Вона чимчикувала вулицею Сафії Заглул у супроводі старої грекині, чарівна, смаглява, юна, сяйноока. На вулиці було повно народу, з моря дмухав свіжий вітерець. Високо в небесній блакиті виснули клаптями бавовника легкі хмарки.

Дівчина продиралася крізь натовп, і коли вона наблизилася до мене, підморгнув. Вона дещо насторожилась, однак посміхнулась. Авжеж, посміхнулася у відповідь. Це означало, що клюнула на мою наживку.

Я крадькома поглядав на обличчя Сафії, смакуючи вечірню каву. Після довгого сну її очі підпухли й почервоніли. Товсті губи відквасились, та й уся вона здавалася нечупарою.

— Сафіє, — промовив я засмучено.

Вона подивилася на мене.

— З’явилися нові ускладнення, на які ми повинні зважити, — почав я обережно розвивати думку, не відриваючи погляду від обличчя Сафії.

Вона покивала головою, закликаючи мене до більшої відвертості.

— Доведеться нам перемінити спосіб життя. Маю на увазі наше співжиття в одній квартирі!

Сафія спохмурніла, між бровами в неї пролягла сердита складка.

— Це жах, — мовив я, — житлова криза веде до повного фіаско. Один мій товариш недавно повідомив про поселенця адміністративного контролю… Я, здається, тобі вже казав про це. Думаю, тобі не все одно, що зі мною трапиться потім.

— Але ж ми живемо разом майже півтора року, — запротестувала вона.

— Це були найкращі часи в моєму житті. Хай би вони тривали до скону, якби про це знали лише ми двоє.

Я дивився на дно гранчака, неначе прагнув щось там прочитати.

— Але мене ось-ось спостигне лихо. Мушу негайно повернутися до своєї парубоцької квартири, а можливо, оселитися в якомусь паскудному готелі чи пансіонаті.

— Це можна було б зробити якось інакше! — вигукнула вона. — Але ж ти негідник і сучий син!

— Я людина щира, кохаю тебе по-справжньому й кохатиму до скону. Однак я від самого початку казав тобі, що не створений Богом для сімейного життя!

— Він просто не зробив тебе порядною людиною.

— Отож немає чого знову починати безпредметні розмови…

Сафія пильно заглянула мені в вічі й сказала:

— Ти мене хочеш кинути…

— Сафіє, — перебив я її, — я людина щира, якби в мене виникла така думка, я чесно сказав би про це й пішов би… — Її обличчя скривилося, ставши зовсім негарним. У глибині душі я хотів, щоб вона зненавиділа мене, відчувши відразу, тоді ми б просто розійшлися в різні боки.

Деякі чоловіки відверто експлуатують своїх коханок, використовують їх для своїх цілей. Я, чесно кажучи, не звик тратитися на жінок, хоча ніколи не грубив їм. Свою першу жінку я замав ще в університеті. Вона була красуня і з перспективами. Дочка лікаря, в якого кури грошей не клювали. Але чого згадувати про це зараз? Я зробив дурницю, втратив щасливу нагоду.

І ось тепер б’ється серце знову. Справді, я закохався в селяночку. Хоча це не якесь там романтичне кохання — просто жага, яка нещодавно тягнула мене до Сафії з «Жанфуаза».

— Мені потрібна на чималий термін кімната.

В її погляді синіх допитливих очей майнула втіха. Господиня недбало відкинулася на спинку дивану під статуєю Діви Марії. В її рухах — витончені манери, що лишилися з минулих щасливих часів. Золотаве фарбоване волосся свідчить про надмірне бажання затримати це минуле. Вона сперечається зі мною по-гендлярськи, добиваючись особливої плати за літній сезон.

— Ти щойно приїхав до Александрії?

Я зрозумів, що це не просте запитання, а ланка в цілому ланцюзі хитромудрого допиту. Бажаючи у всьому їй догодити, я зголошувався з усім, хоч би про що вона казала, пнувся відшукати спільних знайомих, розповів про свою роботу, про вік, місце народження та соціальне походження. Поки ми розмовляли, знадвору прийшла селяночка. Угледівши мене, вона зашарілася. Певна річ, відразу збагнула, чому я опинився тут, і, оступаючись від хвилювання, втекла на кухню. Та господиня не зрозуміла, чому збентежилася дівчина, й не помітила, як почервоніли її щічки.

Господиня відвела мене до кімнати, останньої ще