Читати книгу - "Колиска сонця"

Сміх, здавалося, роками вилежувався у його грудях, спресовувався пластами і нарешті, як під напором, вирвався назовні. І ось, Запотічний тільки і чекав цієї миті, щоб після того, що сталося, викричати лють, вивергнути із себе разом зі сміхом усі чорні думки.

— Ге-ге ге-ге-ге, — трясло і далі кабінетом.

Швидко охолов Семиліт. І уже не владним, а благаючим поглядом дивився то на голову колгоспу, то на начальника міліції, немов просячи в останнього захисту.

— Кажеш, самоуправство, — не в силах вгамуватись, вирячив очі на Семиліта Запотічний. — А де ти був, друже, коли мені град весь хліб, садовину, овочі перемолотив? Де ти був! — питав суворо голова, ніби Семиліт мав прибігти сюди і зупинити бурю. А він, бачте, загулявся десь, і через те усе пішло прахом.

— Не тикай мені, не тикай, відповіси за кожне слово! — сполотнів Семиліт.

— Знаєш що?.. — перервав Запотічний.

— А що? Може, і ти мені кинеш партквитком, як попередник! — не обдумавши, зопалу випалив Семиліт.

Всього чекав Запотічний від початої сварки, але цього — ніколи! На якусь мить навіть онімів. Потім відчув, що лють, народившись заново десь під серцем, з потроєного силою підкочується до горла.

— Ти, ти мені його давав?! — з наростаючим гнівом кричав у вічі Семиліту.

Відтак випрямився і суворо промовив:

— Геть із мого кабінету! Сьогодні ще я тут господар і буду нести відповідальність із усією суворістю закону! — показав пальцем на вихід.

Потім так само спокійно підійшов до дверей, відкрив їх.

На бюро — тоді уже райкому партії, — яке розглядало особисту справу голови колгоспу «Шлях до комунізму», комуніста Мирослава Олександровича Запотічного, на повну силу розгорілись пристрасті. Одні виступаючі, які добре знали і поважали Запотічного, намагалися за будь-яку ціну виправдати голову колгоспу. Мовляв, треба зрозуміти людину: в господарстві були найкращі в районі види на врожай і раптом все загинуло. Потрібно уявити себе на його місці. Зрештою, якщо Запотічний і ризикував людьми, тож не заради своїх особистих інтересів. Були й такі, котрих свого часу Запотічний дойняв до живого. Ці — говорили різко, кожне слово відрубували долонями, весь час посилаючись на зганьблену Запотічним честь секретаря райкому. А сам Семиліт утупив очі у стіл і жодного разу не глянув на Запотічного. Обличчя його то блідло, то червоніло. Він уже зрозумів, що в даній ситуації не стільки був винен Запотічний, скільки він сам. Замість того, щоб приїхати, заспокоїти, обнадіяти Запотічного, розібратися в складній ситуації, пообіцяти якусь допомогу, звичайно, трохи й пожурити, він налетів на нього із погрозами. Це аж ніяк не робило секретареві честі, тим більше, що Запотічний був для нього найдорожчою людиною. Вкрай незручно почував себе Семиліт, і на серці весь час було таке відчуття, ніби бюро розглядало не особисту справу Запотічного, а першого секретаря райкому.

Мирослав Олександрович слухав уважно кожного виступаючого, дивлячись, як члени бюро відрубують долонями сповнені осуду речення, безперестанку читав у думках «Говори, говори! Розпечи гнівом небесну баню… Говори, говори…»

Говори, говори, але що ти скажеш людям за прибитий хліб, посічену кукурудзу, за яблука, що зеленими сльозами скніють під деревами? Що їм скажеш? Весь час годував колгоспників обіцянками. Мовляв, доживемо до наступного року, а там ачей змилостивиться небо, пошле погідні дні, закрокуємо на широку ногу. І тоді побачите, що таке сила колективу. І так близько був уже до мети!

Тут піднялась і молода ланкова із сусіднього колгоспу, межі якого чолами впирались у «Шлях до комунізму». З головою цього господарства — загалом розумним, діловим дядьком, але самовпевненим, гонористим — Запотічний із самого початку не ділив дружби. Це, видно, позначилось і на спеціалістах колгоспу. Бо говорила ланкова про високу честь, особистий приклад, на який має рівнятися молоде покоління. Фрази її, здавалося, були виточені із каменю, який сусіднє господарство успішно розробляло як допоміжний промисел: холодні, чіткі і виразні.

«Що ж, — підсумовував із злою іронією Запотічний. — Молодь нині освічена, далекоглядна, твереза. Куди нам, старим. Війна скалічила наші серця, притупила душі. Ми вистояли, перемогли, але скалічені духовно. Так?!»

Остання думка злякала його самого. Холодний піт зросив чоло.

«Слухай, Запотічний, — сказав сам собі. — Ти розкис, як баба. Якісь свої особисті незгоди ти підносиш, як трагедію всього народу. Ану, замовчи! Невже у тобі не стачить сил піднятися над самим собою. Ти комуніст! І твоя Партія це не Семиліт, який не гляне зараз тобі у вічі. Це і не ланкова, яка терпеливо роз’яснює тобі партійні обов’язки. Послухай її, то й землю засівають не святим зерном, а одними обіцянками і твердими запевненнями».

А дівчина дійсно говорила проти Запотічного рішуче і впевнено, немов рубала долотом у кар’єрі камінь, за який її колгосп мав чималі прибутки.

«Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню… Говори, говори…

Говори, говори, а що ти скажеш, коли закінчиться бюро? А якщо тобі скажуть покласти на стіл партійний квиток? Тоді що?! Куди подасися? Як глянути людям у вічі!?»

Ні, Запотічний не мислив себе поза партією! Про це не хотілося навіть думати. Адже в партії був смисл усього його життя, вся його сутність.

Останнім виступив Семиліт.

— Товариші, — почав повільно видобувати із себе слово за словом. — Я особисто не вважаю Мирослава Олександровича настільки винним, як тут говорилося у деяких виступах. Щодо моєї честі, теж не думаю, що вона потоптана. Зрештою, це моя особиста справа. І як комуніст, своє власне ніколи не ставив вище загального. Сьогодні ми зібрались тут не для того, щоб очорнити товариша Запотічного, а щоб підказати йому, розкрити очі на деякі недоробки.

Секретар довго крутив шиєю, перебирав паперами, прокашлювався і чомусь поглядав на двері, наче за ними, у коридорі, сховалися усі його думки, а далі мовив:

— Людина він розумна, тямущий господар, користується заслуженою повагою серед людей.