Читати книгу - "Земля Георгія"

Батумі відкривалося вранці таким собі амфітеатром зелених пагорбів, схожих на мурашники. В Херсоні пагорби ці перший називав би горами, але на заднику якимось велетенським Піросмані був намальований Малий Кавказ у шапках снігу й хмарах. І перед цим «малим» до рангу гір велетенські мурашині купи не дотягували. Софітами палали на сонці оцинковані дахи будинків на пагорбах.

Оркестровою ямою, стиснутою молами та хвилерізами, лежав між морем та містом порт. І нафтові танки на Захисному молу видавалися суфлерськими будками. Буфет у цьому театрі працював з перебоями. Яйця на базарі продавали вже поштучно. Чергу за хлібом займати треба було вчора.

Ми возили на Батумі цукор, масло, борошно, сир і взагалі — пожерти. І не як гуманітарну допомогу. Голод у Грузії чомусь не лякав гуманітаріїв з Бонна та Вашингтона. М’який субтропічний клімат і брак реальних можливостей перетворити дощово-мандаринову зиму на зиму ядерну, вочевидь, збивали заморських доброчинників з пантелику. Підприємливі сини гір викручувалися самотужки.

Війна обіцяла підприємливим постійний аншлаг у театральному буфеті й потрійну ресторанну націнку. Саме це, а також «гробові» накрутки, піднесли ставки фрахту настільки, що за ту суму, яку грузин-«чайник» ладен був платити готівкою прямо на причалі, в інші роки він міг би доперти свою тонну чаю до Південно-Східної Азії, до Бомбея чи навіть до Коломбо. Але грузини чомусь надавали перевагу Геленджику й Керчі з Бердянськом.

Хамсу і шпрота на Чорному морі продовжували ловити тільки найвідчайдушніші з рибалок. Весь «тюльчин флот» залучився до перевезень лаврового листа, цитрусових і кавказьких біженців.

Відомо, що обидві світові війни сприятливо позначилися на кількості риби у світовому океані. Для відновлення запасів чорноморської хамси воювати потрібно не рідше, ніж раз на три роки. Такий уже в неї, хамси, період відтворення.

Капітан Олег горілки не пив. Не підшивався й не кодувався. Просто не любив. Надавав перевагу лікерам та солодким винам. Зазвичай, у протокольні моменти, виручав його старпом. Цей був наш чоловік, на похмілля здатний взяти істинний пеленг на найближчий шинок в десяти милях у густому тумані.

Момент настав, але кухня, в якій старпом клеїв свої шпалери, була віддалена від Батумі на 565 миль. Портовий наглядач вимагав дотримання протоколу і пити на самоті відмовлявся. Не хочу, щоб думали, що друге місце з визначень в тумані посідав я, але того вечора саме я виявився заступником старпома з протокольної частини.

Портовий наглядач був росіянин, але російською розмовляв уже з грузинським акцентом. Зате пив по-російськи: похмуро, запоєм.

Портовий нагляд сказав:

— Капітане, ти вночі біля причалу краще не стій. Відійди на рейд. Від гріха.

Капітан відповідав:

— Ти вибач, що цікавлюся. Ти одружений? І як? Троє? А в мене ось все через бабу сторчма пішло…

Портовий нагляд казав:

— Олеже Павловичу, гарує тут одна шайка-лійка. З автоматами, в чорних масках…

Капітан продовжував:

— Ти вибач, якщо навантажую тебе. Ні? Я ж на Чукотку всього на рік завербувався, за контрактом. Дружину там же, в порту, тальманшею пристроїв. Ну, й натальманила вона мені. Контейнер коньяку проґавила, дурепа. Начальник порту — добрий дядя виявився. Каже мені, мовляв, не хочеш, щоб її посадив, продовжуй строк свого контракту на ті ж три роки. Ну що мені було робити? Не негідник же я…

Портнагляд страхав:

— Паличу, минулого місяця новоросійців, «Камелію», саме під цим ось причалом пограбували. Перед цим на нафтовому молу, з батумського ж танкера, з «Херсона», посеред білого дня тридцять вісім штук зеленню з капітанського сейфа взяли…

Капітан вибачався:

— Ти вибач, що з кружок доводиться. Сам розумієш, не на танкері. Одне слово, вкалую я, як папа Карло, по десятку швартовок на день, в накат, в пургу, другий рік без відпустки, наче насправді строк за неї мотаю, і нарешті довідуюсь. Селище не без добрих людей. Виявляється, поки я на своєму боті по зовнішньому рейду розсікаю, ця дурепа, теж за графіком, добу через три, живе з добрим дядею начальником…

Портовий нагляд обурювався:

— Олеже, ти зрозумій, ця сволота вже і рибачків місцевих грабувати не гребує. Бічіко, з колгоспного сейнера капітан, виступив було: роботяг оббирати за якими хочеш законами — свавілля. Прострелили хлопцю руку, кістку зачепило. Я — швидку викликати. А вони, падли, їхати вночі бояться…

Капітан співчував:

— Ти вибач, що горілка тепла. Живлення з берега вирубили. Не ганяти ж движок заради одного холодильника. Що на Чукотці гарно було — холодильник не потрібен. Я коли у відпустку вирвався, перший час від спеки казився просто. Начальник, добрий дядя, відпускати не хотів. Сподобалось, мабуть. Диплом йому під заставу свого повернення в сейфі залишив. Може, й досі чекає, гад. Бамага недавно прийшла: з такогось числа пишуть прогули. А я вже рік, вважай, тут на Півдні, працюю. Добре, корочку свою тристатонника після училища й штурманського диплома не викинув (я до армії два роки в портфлоті відпрацював). Так з цією коронкою і плаваю. Слава богу, тоннажність дозволяє. І паспорт моряка новий мені кореш, Горбатов, усього за тиждень зробив. Не дали пропасти, одне слово. Ні, друзі — це святе. Я ж з дому в чому був пішов: у джинсиках і в оцій ось футболочці. Минулого року на Болгарію побігали, хоч трохи прибарахлився. А дружина? Назад на Чукотку полетіла. Теж, мабуть, сподобалося… І тут портовий нагляд сказав: