Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

«— Ну, а де ж ваша мама? — питає бабуся, приглядаючись до чорних тенеточок на дітях.

Дівчинка убік показала очима:

— У хуторі — горниці панам прибирають.

Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються.

Побідкалась старенька, стала жалувати дітей.

— Гарні, любі діточки… а гостинчика немає, ластів’ята, — не купила.

Почала гладити по голівці хлопчика. Хлопчик приплющив очі й радісно засміявся.

— І його! — показав він ручкою на меншенького, що недавно ходити почав й насилу стояв на тоненьких, як цівки, ноженятах… «Здра… здра…» — крутило воно увесь час голівкою на тоненькій, як мотузок, шиї й щиро приловчалося вклонитись.

Баба пожалувала й того. Далі глянула на старшу дівчинку, що мала розумні й смутні очі, погладила і їй голівку. Бліде лице дівчинки спалахнуло, як рожевий ліхтар, а очі засяяли радісним промінням».

Це — уривок з новели Степана Васильченка «Дощ».

Призахідне сонце не пече й не гріє, лише осяває. Воно примирює з темрявою життя. Китайський поет Ду Фу дивиться, як заходить сонце. Вони — удвох. У них згасає життя. На якусь мить обличчя поета торкається відблиск його короткої молодості, й він посміхається. Довкола шелестять сухі трави. Десь тривожно озивається птах. Самотній птах. Ду Фу співчуває самотності іншого птаха, якому не вдасться зігрітись у теплому краю. Рай не існує наприкінці життя. Не вийде навіть просто заснути і не прокинутись — за життя потрібно боротись до останньої хвилини, щоб ніхто не визнав тебе переможеним і мертвим.

Погляньте, як старі люди, паралізовані, з майже відмерлою свідомістю, намагаються щось сказати дуже важливе. Наприклад, про якийсь дитячий спогад, загублену річ, втрачену можливість. Вони протистоять смерті, ці, здавалось, дрібнички, більше, ніж будь-яка віра у безсмертя, більше, ніж усе життя з його багатим досвідом.

Люди усвідомлюють, що час їх розз’єднує, бо справжнє життя надто скороминуче. Одне покоління не розуміє іншого, молодший — старшого. Кожен вік рухається власного стежкою, яка перехрещується з іншими стежками. Яке щастя, коли вчасно, не зарано чи запізно, бо тоді починається «страждання молодого Вертера», розпач Фавста за втраченою молодістю, а Король Лір блукає під дощем, шукаючи найубогіший притулок…

У повісті Бредбері «Кульбабове вино» хлопець закохується у дівчину з фотокартки. Коли вони зустрічаються, виявляється, що то дуже стара фотографія і жінці уже 90 років. Однак обоє відчувають, що вони створені одне для одного, і їх розділяє лише прикре непорозуміння — час. Міс Луміс зізнається:

«Ви знаєте, бувають такі ранки, весною чи восени, коли я прокидаюсь і думаю: ось зараз гайну полем до лісу і назбираю суниць. Або поплаваю в озері, або танцюватиму цілий вечір і ніч, аж до світанку! А тоді з люттю згадую: та мене ж поглинув цей старезний потворний дракон! Я наче принцеса в заваленій вежі, звідки немає виходу, і лишається тільки чекати чарівного принца».

Так гірко, коли доля нарешті посилає тобі людину, а ти не можеш бути з нею разом. Втішаєш себе: ми зустрінемось в наступному житті знову та вчасно. І тоді не лякаєшся вже так смерті. Людське життя прекрасне у цій незавершеності. Непідвладні старінню досконалі твори мистецтва. Якби людина була досконалою, то Фавсту не довелося би підписувати угоди з дияволом. Втім, молодість була його найскромнішим бажанням. Доктор Фавст хотів пізнати світ і