Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

У цю мить геній власною персоною завітав на кухню, очікуючи ланч. Лора досі міркувала про слова Фредді. Садівник використовує мистецтво Джексона Поллока як мовну метафору — дещо несподівано, ще один вияв його загадкової особистості. Лорі закортіло дізнатися більше.

— До речі, — сказав Фредді Лорі, — про фільм. Це «Чотири весілля і похорон».

Саншайн усміхнулася й сіла біля своїх нових друзів.

Попоївши, вони всі попрямували до кабінету. Саншайн не могла дочекатися, коли покаже Фредді музей загублених речей Ентоні, а Лора сподівалася: може, в нього виникне якась слушна ідея, як повернути їх власникам. Кожного разу, заходячи в кабінет, Лора відчувала, що кімната переповнена, немов ось-ось лусне від речей та історій. А вона, така маленька, зникне, потоне в цьому океані. Здавалося, полиці стогнуть, загрожуючи обвалом, а шухляди риплять, немов зараз вибухнуть. Лора боялася, що її поховає лавина загубленого майна. Для Саншайн це була скарбниця. Вона пестила, стискала й обіймала речі, тихенько розмовляючи сама з собою чи, можливо, з самими речами, читала таблички. Очевидно, дівчині подобалося в кабінеті. Фредді справді здивувався.

— Хто б міг подумати? — присвиснув він, роззираючись навколо. — Так от чому він завжди брав із собою сумку.

Кволе жовтневе сонце заледве пробивалося крізь плетиво квітів та листя на мереживних панелях, і кімната мінилася тінями. Фредді трохи відсунув мереживо, і метеоритний дощ сяйливих часточок пилу пролетів кімнатою.

— Проллємо трохи світла на ці речі, чи як?

Саншайн показала йому все навколо, немов екскурсовод, що з гордістю демонструє мистецьку колекцію. Вона тицяла йому гудзики, обручки, рукавички, іграшкових ведмедиків, скляне око, частини коштовних прикрас, елементи пазлів, ключі, монети, пластикові іграшки, пінцети, чотири набори зубних протезів і відірвану голову ляльки. І це вміст лише однієї шухляди. Чашка і блюдце кремового кольору, розмальовані фіалками, досі стояли на столі. Саншайн узяла їх і передала Фредді.

— Гарні, чи не так? Леді не хоче, щоб їх повертали, тож Лора залишить їх для чаювання.

Лора вже хотіла була заперечити, але подивившись на обличчя Саншайн, що виражало абсолютну певність, замовкла.

— Тож це буде твоє.

Коли Лора забирала чашку і блюдце у Фредді, його пальці торкнулись її руки, він утримав її погляд на мить перед тим, як відвернутися й сісти в крісло Ентоні.

— І ви намагатиметеся повернути все це власникам? — спитав він, обвівши руками кімнату.

Урівноважений тон відкидав будь-які підозри — Фредді зовсім не вважає це завдання неможливим.

— Ентоні бажав саме цього, — відповіла Лора.

Саншайн зацікавила річ, що випала з шухляди, в якій вона зараз порпалася. Дівчина підібрала її з підлоги і знову пожбурила назад, зойкнувши від болю.

Усе так жахливо. Надто холодно для снігу. Роуз подивилася в чорне небо з плетивом зірок і гострим серпом місяця. Вона йшла лише двадцять хвилин, але її ноги задубіли, а пальці замерзли. Надто сумно, щоб плакати. Вона майже прийшла. На щастя, вона не зустріла жодної машини, ніхто не відрадить, ніхто не врятує. Запізно думати. Тут і зараз. Оце підходяще місце. Через міст, а потім просто на невисоку, порослу травою греблю. Роуз зняла одну рукавичку і дістала з кишені фотографію. Поцілувала обличчя маленької дівчинки, яка усміхалася їй на зображенні. Надто темно, щоб побачити це, але вона знала — дівчинка там. «Мама любить тебе». Унизу, на трав'янистому схилі, її рука без рукавички схопилася за колючу мерзлу траву. Під ногами шурхотів сланець. «Мама любить тебе», — прошепотіла вона знову, коли віддалені вогні розітнули темряву, а рейки задрижали. Надто важко жити.

— Надто важко жити. Леді померла, — Саншайн трусилася всім тілом, намагаючись пояснити.

Фредді притягнув її і міцно обійняв:

— Думаю, тобі треба випити чаю.

Він заварив чай під суворим наглядом Саншайн. Дві чашки чаю і печиво «Джеммі Доджер», Саншайн спробувала розповісти їм трохи більше.

— Ця жінка любила свою маленьку дівчинку, але чомусь їй завжди було сумно, — найкращі слова, на які вона спромоглася.

Лора почувалася якось незатишно:

— Саншайн, може, краще тобі більше не ходити до кабінету?

— Чому?

Лора вагалася. Якась частина її не хотіла, щоб Саншайн брала в цьому участь. Жінка розуміла, що це егоїстично, але їй треба знайти спосіб, щоб Ентоні й, можливо, її батьки пишалися нею. Посмертно, звісна річ. І зробити це самостійно. Шанс зробити щось гідне в своєму нікчемному житті, Лора не хотіла, щоб хтось їй у цьому перешкоджав:

— Раптом якась інша дещиця тебе засмутить.

Саншайн рішуче похитала головою:

— Уже все гаразд.

Лору це не переконало, але Саншайн запитала:

— Якщо ніколи не сумувати, то й щастя не пізнаєш? — і