Читати книгу - "Скалаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Удова на Мартинівському хуторі марно шукала вранці після буремної ночі незнайомого юнака, що поміг їй у скруті. Він зник удосвіта, непомітно взявши свої цимбали, й попрямував до Рокетника.
Чому він пішов на Туров?
Бо сподівався зустріти там когось. Хотів дізнатися, де перебула грозу та, що про неї він згадував на Мартинівському хуторі.
Їржик ріс не так, як хазяйські синки в селі, не зажив їхніх утіх; він із самого малку спізнав темний бік життя. Той злощасний вечір на «Скелі» полишив незгладиму пам’ятку в його душі. Він над усе любив своїх рідних, бачив їхню муку й кривду. З того дня Їржі всім серцем ненавидів винуватця їхньої біди: в жилах хлопця текла гаряча, бистра батькова кров. Сховавшись од світу в лісовій хатині, Скалаки терпіли страшну нужду. Молода Їржикова тітка Марія, що заступила хлопцеві матір, сконала, і смерть її лежала на сумлінні панів. Перед Їржиковими очима весь час були стражденний слабий дід і понурий, придавлений бідою батько. Хлопець ріс без товаришів, сам, як деревина в лісі: він, може, здичавів би, став би злим і запеклим, якби не вплив лагідного, тихого дідуся. Старий Скалок, твердо тримаючись своєї віри, вмів покірно терпіти й прощати. На собі відчуваючи недолю своїх рідних, юнак бачив і відчував недолю всіх кріпаків, і ці чуття наводили його на всілякі думки. Тут він сходився з своїм батьком. Дід оддавався на волю божу, а Мікулаш жадав помсти за себе й за своїх рідних.
Синові думки схилялися до батькових, і життя немало сприяло цьому. Їржик не мав ні одного товариша, ні одного друга, він не зажив тих радощів, що їх знають і найбідніші діти в селі. Вирісши в лісовому відлюдді, він пособляв батькові в роботі, потім ходив працювати по селах, ніде, однак, не наймаючись на постійну службу. Трудився, помагав своїм, як міг. Хлопець успадкував бистрий розум Скалаків, злигодні та життєвий досвід загартували його дух.
Зійшовши на верх Турова, Їржик довго видивлявся по долині та по дорогах, аж поки зміг його сон: тієї ночі він зовсім мало спав. На горі, в лісі, стояла тиша, дерева не шуміли: ясне проміння сонця лилося на стовбури, на землю, вкриваючи її мереживом із світла й тіні.
— Їржику! Скалаку! — пролунало зненацька над сонним юнаком.
Те друге ймення розбудило його. Їржик підхопився й огледівся довкола. Біля його стояла розчервоніла Лідка; світле волосся золотим сяйвом розвіялося круг чистого чола. Накинута на плечі біла хустка була зав’язана на грудях слабеньким вузлом.
— Лідко! — вигукнув Їржик здивовано. Потім уже спокійнішим голосом, допитливо дивлячись їй в обличчя, спитав: — Ти знаєш моє прізвище? Як ти довідалася, що я Скалак?
— Довідалась... Адже ж твій дідусь і тато живуть у Материнці?
— Та живуть, але... Ти, певно, заблукала до нас учора?
— Я в вас ночувала.
— І вони тобі сказали, хто ми такі?
— Та ні, але я так подумала, здогадалася.
Трохи згодом вона тихо спитала:
— А Марія померла?
Юнак мовчки кивнув головою.
— А чого ви ніколи не приходите до нас на «Скелю»? — В її голосі бринів докір.
Їржі мовчав.
— За віщо ви гніваєтесь на дядечка Балтазара? Він так часто вас згадує, так жалкує за вами; нічого йому так не хочеться, як знайти вас. Хіба ж він винен, що пан оддав йому ваше господарство? Якби не він, то хтось інший сидів би там.
— Та воно то так, але ж його від панщини звільнили й надавали йому стільки всього на завід за те, що князя врятував.
— Він тільки вас хотів урятувати; хіба він у нагороду садибу взяв? Ото буде, як розкажу йому, що знайшла вас та що ти зробив для мене!..
— Нічого ти йому не розкажеш, — швидко перебив дівчину Їра.— Що я зробив, того нікому не слід знати, навіть твоєму дядечкові.
А помітивши розгублений Лідущин погляд, додав:
— Як скажеш, я весь час буду тривожитися.
— І про вас не можна казати?
— Ні, Лідко, не кажи й про нас. Мені тато заказав відкриватись будь-кому.
— А дідусь ваш так не думає...
— Ні, ні, Лідко, не можна; жди, як треба буде, я тебе знайду. Хоча б і в вільшнику.
Лідушка смутно схилила голову.
— А я так раділа, що дядечка потішу, розказавши про вас. Думала, прийдемо до вас у гості, принесемо вам дещо з вашого на розживу...— І замовкла.
Їржик дивився на дівчину, що стояла перед ним похнюплена, зовсім іншим поглядом, ніж позавчора у вільшнику, і на уста його не набіг уже такий осміх, як тоді.
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скалаки», після закриття браузера.