Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— У будинку є підвал! Скарби мають бути там! Шукайте хід вниз! — впевнено сказав сотник.

Вони розійшлися по залі, щоб шукати хід. Дверей було багато, але жодні не вели до сходів униз, усі — в інші кімнати, так само багато оздоблені і цілі. Всі дивувалися, чому будинок досі не пограбували.

— Слухай, а точно мусить бути підвал? — спитала Міра за кілька хвилин по тому.

— Так, обов’язково! Я ж дивився проект будинку. На жаль, книга залишилася у людожерів, але в мене дуже хороша зорова пам’ять. Підвал є! Великі двері туди ведуть! Можуть бути прихованими. Шукаємо! — Дубківський заглядав під килими, смикав полиці з книгами.

Минуло ще хвилин десять. Чет побачив біля сходів, що вели на другий поверх, великий канделябр, оздоблений золотом та дорогоцінним камінням. Постукав по ньому, перевіряв, чи справді коштовний. Наче справді. Озирнувся, хотів узяти собі. Він не дуже-то вірив у ці балачки про скарби, він був тут, бо тут була Міра. Хотів узяти, але світильник виявився закріпленим. Смикнув його, напружився, щоб відірвати. Зненацька світильник почав відхилятися, наче важіль, пролунав гучний скрегіт. Дубківський так різко розвернувся, що вдарив себе вухами по обличчю, Міра навела гвинтівку на шум, Чет вже відскочив і сам теж стояв з гвинтівкою у руках.

— Що там, Чете? — спитала Міра.

— Хід! До підвалу! — спокійно прошепотів той.

Всі кинулися до Чета і побачили, що біля канделябра розійшлася підлога і під нею виявилися сходи, що вели кудись вниз.

— Я ось за світильник смикнув, — пояснив Чет.

— Таємний хід! У книзі про це не було! — закричав Дубківський. — Або фон Шпіл дороблював проект сам, або архітектор не все вказав.

— Тихіше ти! — наказав Чет. — Дай запальничку! — Він узяв кілька свічок, запалив їх. — Ну що, ходімо, подивимося, що воно там?

— Ходімо, — кивнула Міра.

Утрьох почали спускатися у підвал. Він був глибокий. Нарешті підлога. Кам’яні плити, здоровезні, як і брили, з яких був побудований будинок.

— Двері, — сказав Чет, який ішов першим. Дійсно, двері. Величезні, заввишки метрів п’ять. Як у палацах чи на вході до храмів. — Треба відчинити.

— А що це? — здивувався Дубківський і вказав свічкою на двері. Десь на висоті двох метрів видно було ручку. Наче звичайну по формі, тільки величезну, з метр завдовжки і сантиметрів тридцять у діаметрі. Вона стирчала паралельно підлозі.

— Нічого собі! — здивувався Чет. Нікому не доводилося бачити двірних ручок такого розміру.

Всі стояли й ошелешено роздивлялися ту ручку. Нарешті Чет навалився на двері.

— Зачинені. Потримай, — віддав Дубківському свічку, закинув гвинтівку за спину, відійшов, розігнувся, стрибнув і повис на ручці. Почав смикатися, хотів її зрушити з місця. — Тягни за ноги! Сотнику!

Дубківський віддав свічки Мірі, сам схопив Чета за ноги, потягнув. Зненацька ручка почала рух, нахилилася до підлоги. Четові руки попливли по ручці, і ось він вже летів на Дубківського. Покотилися підлогою, а двері відчинилися. І з темряви почулися якісь важкі і страшні подихи. За дверима щось було! Це щось стояло у темряві й роздивлялося Міру, яка тримала аж три свічки. Міра відчувала погляд. Вона намагалася не тремтіти, а силкувалася посміхатися, бо знала, що не можна показувати свій страх, коли дуже страшно. Міра зібрала всю свою волю та рішучість і посміхнулася. Хоча відчувала, як з дверей сунула якась страшенна маса. Така маса, що повітря вмить погустішало, їм стало важко дихати. Маса насувалася, незрозуміло, що це було, але зрозуміло, що щось жахливе та вбивче. Сунулося і сунулося на Міру, яка скам’яніло стояла і дивилася поверх свічок у страшну темряву.

— Тікай! Міро, тікай! — закричав Чет і почав стріляти.

Це було неправильно, йому треба було б притиснутися до підлоги і не подавати ознак життя, але Чет вихопив з-за плеча гвинтівку і висадив усю обойму в масу, що сунула з темряви. Але маса наче нічого і не помітила. Сунула далі, немов кулі для неї не існували. Чет вихопив гвинтівку в Дубківського, вистріляв усі набої і з неї, а масі хоч би що. Здавалося, що вона нескінченна. Що вона і є сама темрява! Вона сунула і сунула.

Дубківський, той був наче скам’янілий, а потім дрібнесенько так затремтів, боячись навіть уявити, з чим або з ким зіштовхнувся. Чет схопив гвинтівку за теплий ствол і кинувся в атаку, бив прикладом у темряву, бив наче об стіну, кам’яну стіну. Бив так, що розтрощив приклад і тільки тоді маса здригнулася, заревіла. Удар — і Чет, пролетівши поруч з Дубківським, улипнув у стіну, а маса почала сунутися на них. У темряві не було нічого видно, але зрозуміло було, що смерть наближалася, страшна і невідворотна смерть. Важке дихання, важкі рухи, важкий погляд двох очей, розміром з великі яблука, що світилися у пітьмі. Дубківський закрив очі й почав читати «Отче наш», Чет намагався підвестися, весь скривавлений після удару головою об стіну, смерть наближалася, і темрява робилася такою густою, що дихати вже було неможливо.

— Стій! — Крикнула Міра. — Стій, — сказала вона спокійно. — Стій, — сказала вона лагідно. — Стій, — прошепотіла вона так, як вона вміла те робити. А ще хрипко засміялася.

І смерть зупинилася. Зовсім поруч. Дубківський добре відчував холодну важкість, що була на відстані витягнутої руки. Вона важко дихала своєю міццю, достатньою, щоб розчавити їх усіх, як комах! Страшна мить! І сотнику чомусь стало прикро, що він помре з тими карикатурними вухами. Якось неправильно. Образливо. Наче блазень! Тільки не зараз! От нехай тільки позбавиться цих клятих лопухів! Тоді і вмирати можна! За Україну!