Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Київ–столиця тільки–тільки заснув, але Київ–трудовий вже прокидався. Півста тисяч київських пролетарів наспіх плескали холодною водою в обличчя, хапали сніданок у глечику чи сундучку і мерщій поспішали до заводських брам.

Двірники в білих фартухах вийшли з шлангами в руках — поливати сірий брук вулиць та жовту цеглу тротуарів, щоб на восьму, коли посуне службовець та крамар, їм не курило з–під ніг.

Іванов, Боженко, Фіалек, Бриль та Колиберда пішли на роботу, не переспавши й годинки.

А втім, гуляти на весіллі доводиться не щодня.

Професор Михайло Сергійович Грушевський сидів у кабінеті.

Це була простора і світла кімната на другому поверсі. Два широкі вікна виходили на Володимирську вулицю, і молоді каштани, висаджені понад тротуаром, сягали кронами якраз до луток. У цю пору каштани вже виставляли рясно білі свічки цвіту перед самісінькими вікнами, і це було особливо урочисто. Підлогу кімнати застилали барвисті українські килими — непогана колекція українського килимарства по обох боках Збруча: полтавські, чернігівські, подільські та верховинські, з Гуцульщини. При одній з коротших стін стояв величезний, мореного бука письмовий стіл, позаду нього — велике з готичною спинкою крісло, перед ним — два подібні ж, тільки зі спинками значно нижчими: для відвідувачів. У кімнаті був ще один стіл — круглий, з кількома стільцями довкола — в кутку: для розмов з гостями «на рівній нозі». Ще з меблів було в кімнаті тільки два предмети: дві вузькі, готично видовжені, теж мореного бука, невеличкі шафи. Одна з шафок насправді шафкою не була: в ній вправлено величезні дзиґарі — такали вони м'яко і мелодійно. Друга і насправді була книжковою шафою, але на її полицях стояло лише одинадцять книжок — у розкішних сап'янових оправах з золотим тисненням на корінцях. Це було повне видання «Історії України–Руси» професора Михайла Грушевського. Інших книг у кабінеті не було: перечитавши за своє життя гору книжок, професор на схилі віку не любив мати постійно перед очима будь–які книжки, крім своїх власних.

На столі перед професором лежала купа друкарських гранок–шпальт: професор готував для перевидання скорочений курс своєї наукової праці. Це мала бути «Коротка ілюстрована історія України». Потреба в такому виданні була зовсім невідкладна: в годину визволення кожний син нації повинен знати минуле своєї країни, але ж не міг кожнісінький перечитати десять тисяч сторінок!..

На стінах кімнати око могло примітити тільки одну скромну окрасу. Над кріслом, осіняючи того, хто в ньому сидить, висіла невеличка рамка, на кшталт футляра для окладних ікон. Але ікони в футлярі не було. На білому муарі там схрещено два невеличкі прапорці — малиновий і жовто–блакитний, над ними — викарбуваний з латуні невеличкий тризуб, а під ними — на бронзовому щитку з голубою емаллю — контур лева, що спинається на скелю.

Лев, що спинається на скелю, тризуб та малиновий і жовто–блакитний прапори, — все то були історичні емблеми української державності, тільки професор української історії Грушевський ще остаточно не вирішив, на котрій же з них спинитись для встановлення державного герба України тепер, коли зайшла–таки справа про утворення держави.

Більше в кімнаті нічого не було.

І був це не домашній кабінет професора — в його власній оселі на Паньківській вулиці, а був це кабінет у приміщенні «Педагогічного музею» — по Володимирській, 57, де примістилася тепер українська Центральна Рада.

Бо головою Центральної Ради і був якраз професор Грушевський.

І сидів він зараз у кабінеті сам — замислений та заклопотаний.

Власне, настрій у професора був чудовий, піднесений настрій.

Національне волевиявлення навесні тисяча дев'ятсот сімнадцятого року вибухло раптом таким огнедишним вулканом, що годі було й сподіватися десять років, рік, навіть місяць тому. Тридцять мільйонів українців — віками дискримінованих, знеособлених, денаціоналізованих — що й українцями не мали себе називати, бо за це треба було йти на каторгу, в тюрму, — тепер, після Лютневої революції, признали себе синами своєї нації. Непогана запорука тому, що нація таки відродиться: поширяться національні організації, конденсується національна економіка — ствердиться і сама національна державність!

Ні, що не кажіть, а підстави для доброго гумору були в професора Грушевського неабиякі!

І справ у голови Центральної Ради під таку пору було, звісно, до біса; ще більше виникало різних запитань, — і всі справи треба було вирішити, а на