Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

— кінорежисер, сценарист, кінопродюсер, художник, співзасновник (разом із Іго­рем Дюричем і Романом Віктюком) творчого об’єднання «Фонд Мазоха», політтех­нолог. Народився у 1962 р. у Львові. Закінчив у 1984 р. Львівську національну академію мистецтв. Учасник більш ніж 160-ти міжнародних виставок, лауреат 25-ти з них. Два повнометражних художніх фільми Подольчака — «Las Meninas» (2008), «Delirium» (2013) — брали участь у 38 міжнародних кінофестивалях, у 15-ти з них були номіновані на головні нагороди в конкурсних програмах. У 2013 році фільм «Delirium» отримав Перший Приз на Багдадському міжнародному кінофестивалі. Твори Подольчака знаходяться в 28 музеях і публічних колекціях світу. Живе і працює у Львові та Києві.

Між першим Майданом і нинішнім немає розриву. Всі Майдани — для мене один цілісний Майдан.

Майдан — це дихотомія: форма пред’явлення метафізичної Волі та інструмент її реалізації. Волі в сенсі ніцшеанському чи шопенгауерському, якщо хочете.

Триб існування Майдану — мерехтіння. Майдан жевріє постійно, розгоряється у полум’я пред’явленої Волі, коли йому додає кисню внутрішнє соціальне, політичне чи економічне напруження.

Майдан — це не-суб’єкт, тому будь-яка взаємодія з ним як із суб’єктом є маніпуляцією політично зацікавлених осіб. Саме то­му (і не лише для мене) комічно виглядає, коли до нього звертаються зі сцени з різними питаннями, вимагають відповіді: «так» чи «ні».

Майдан неможливо інституалізувати. Будь-які спроби створення нових майданних структур, спроба їх взаємодії з державними інститутами, або спроба їх інтеграції у ці структури зазнають і зазнаватимуть невдачі. Консерватизм і відсталість усіх державних інститутів прирікають на поразку реалізацію суспільних потреб.

Майдан може реалізувати метафізичну Волю тільки в абсолютно новітній спосіб, який відповідає сучасним запитам та технічним можливостям — «українська онлайн-джамахірія» (пряме народовладдя):

1. Кожен громадянин має право і можливість висловити свою суб’єктну волю з будь-якого загальнодержавного чи регіонального питання онлайн-голосуванням.

2. В кожну квартиру — простий ПК з детектором відбитка пальця та ідентифікацією обличчя. Відпадає необхідність існування економічно неефективних і політично корумпованих державних інститутів: парламенту, ЦВК тощо. Сервер, який обробляє інформацію — під контроль, наприклад, Швейцарській Конфедерації.

3. Уряд має найматися за прозорим тендером. Ефективні менеджери і неважливо: свої вони чи іноземні. Держава має стати сучасною акціонерною корпорацією, де кожний громадянин власник акції з правом і можливістю впливати на політику держави-корпорації.

Глобалізація подекуди привела до ефективних технологій вирішення проблем: міжнародні корпорації успішно діють як субуряди у розвинутих країнах, продукують значну частину ВНП, платять податки і відповідно мають вплив. Наявні світові реалії потрібно імплементувати в життєдіяльність українського суспільства та держави.

Майдан — це Великий Шанс зруйнувати старі державні інститути та створити новітню форму демократії. Якщо ми не реалізуємо потенціали Майдану, ми приречені на наступну поразку в нашому подальшому державотворенні та цивілізаційному поступі. Зміна правил гри відкриє не тільки фізичні можливості реалізації суспільних прагнень, але й дасть економічний поштовх розвитку держави. Майдан — це Великий Шанс стати експериментальним майданчиком створення нового політичного устрою, який, у певному сенсі, може стати світовою перспективою.

Майдан 2013-14 років — це й результат політичної кризи, системної кризи сучасного світоустрою. Ця криза є продовженням економічної кризи 2008 року, яку світове співтовариство не змогло вирішити. Тотальне споживання дійшло до своєї межі. Ріст виробництва стимулювався споживанням, споживання кредитуванням. Спроба вирішити кризу застосуванням механізмів минулого тільки відкладає проблему і запускає рух до нової економічної кризи та загострення існуючої політичної. Відсутність нових концепцій політичного світоустрою не дає мені оптимістичної перспективи.

Мій песимізм також базується ось на чому — після Другої світової війни людство почало рухатися вперед на хвилі поступу економічного, соціального, базою якого була умовна «ялтинська» політична стабільність. Поступ — грубо кажучи, — те, що наш наступний день буде кращим, ніж попередній. До початку ХХІ століття процес йшов, загалом, так. Навіть плем’я тутсі завдяки цьому глобальному поступу стало жити трохи краще. Тепер їм надають гуманітарну допомогу, підтримують, захищають розвиненіші країни. І в Україні люди стали жити краще: і будинки нові будують, і каналізація в нас працює, і в фірмові бутіки й автосалони багато хто заходить і щось купує;).

Та чомусь людство вирішило, що поступ — це процес постійний і незворотній. Але сучасна ситуація демонструє інше. Цілком можливо, що ми входимо в чорну смугу й не буде вже краще, а, навпаки, гірше. Ми стоїмо перед проблемою критичної нестачі ідей вирішення політичних, економічних, екологічних викликів. Загроза катастроф і війни — це вже не ілюзія. Війна вже реальність нашої, ще не всіма усвідомленої, реальності.

За що ж стояв / стоїть / стоятиме Майдан? Саме питання вже виявляє смислову та символічну проблему. Описуючи явище за допомогою слова «стояти» ми заганяємо себе в пасивну позицію, обмежуємо нашу здатність проективно мислити. Ми туди, принаймні я, йшли не стояти а виражати Волю через себе. Мотивація «походу» в кожного — своя, та не йти на Майдан було неможливо. Це було щось ірраціональне, метафізичне. Певна об’єктивація дією суб’єктивного світогляду. У мене