Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Мамо, я йду гуляти, — сказала я після обіду.

Брат теж був уже десь у бігах. Я вийшла за село нагору, до лісу, і дугою до нашого дерева. Я поглянула на годинник. До третьої лишалося ще десять хвилин. Я присіла й сперлася на стовбур берези, кора з якої скручувалася в сіро-білі фоліанти. Незабаром з’явився Зденєк. Він був у темно-синій спецівці, у штанах і блузі, які носив у неділю. Мабуть, щойно видані на роботі, бо виглядали як нові, без жодної плями чи смужки. Я озирнулася назад, на луці не було ні душі, із села виднілися лише черепичні дахи й костел із віконцем циферблата, який дивився на нас здаля. Зденєк підсунувся до мене й приставив для поцілунку свої губи до моїх. Я із заплющеними очима хвильку лише відчувала його дихання, коли він ледь розтуленими губами торкався мого підборіддя й зубів.

— Ти сонна?

— Я від третьої на ногах, — сказала я.

Ми встали й повільно пішли до лісу, я розповідала про деліріум старого Голеца.

Коли ми вже поверталися й серед стовбурів виднілася зелена костельна вежа, мені спало на думку зайти до дядька. Ми попрощалися зі Зденєком біля воріт його садка. Він мене обійняв, але я його злегка відсторонила. Я була похмурою, до мене повернулася думка, що я боягузка. Що батькам не сказала про те, що знайшла в коробці з документами. Я збігла до самого низу, до річки, і забігла у двір, Цар, спершись на сітку загону, вітав мене й метляв хвостом, але я його не помічала й обійшла хату. Дядька знайшла біля кліток із кроликами. Він чистив загін, тачка приставлена поруч, він — зігнутий біля відчинених дверцят. Малі різнобарвні пухнастики тислися ззаду й перелякано тупотіли.

— Дядьку, я знаю, що було з батьками, — почала я прямо.

Він повернув до мене голову. Погляд цілковитого нерозуміння.

— Я знаю, що було, коли мав народитися Гонза.

Він працював далі, я дивилася на його зігнуту спину.

— Тата з ними спочатку не було, мама була самотньою матір’ю.

Він зачинив дверцята, за сіткою з кольорових спиць з’явилися кролячі носики й волохаті вуха. Він розправив спину.

— Я не дурна, дядьку. Я знаю, якого року тато повернувся в село, Гонзові тоді було вже понад рік.

— Ну, якось так це й було.

— Тато навіть не хотів платити аліменти, лише за наказом суду. Я бачила листи.

— Ну, так. І що? — він продовжував на мене дивитися, у руці тримав лопатку з кролячими кругляшками.

— Я змушена постійно про це думати. Що тато не хотів одружуватися з мамою. Я не мала б народитися, якби…

— Це вже в минулому, — спохмурнів він і витер ніс рукавом сорочки.

— Гонза про це знає, дядьку?

— Так. Стояв тут так само, як і ти. З кілька років тому.

Він розсерджено вкинув кролячий гній до тачки разом із лопаткою.

— Але наступного разу питайтеся про таке вдома, чорт забирай!

Ми з Гонзою збирали один навпроти одного в спільний кошик, у мене були старі плетені рукавиці, а Гонза занурював у холодну землю голі руки аж до зап’ясть. Робочі черевики повністю вкрилися багнистою глиною. Вересень був доволі холодним, окрім футболки й блузки, я натягнула ще й светр. Ватник Гонзи був розстібнутий, від нього самого тхнуло пивним перегаром, і він був насуплений, як чорт. Не переставав бухтіти, доволі голосно, і від цього мені було трохи зле. Батьки збирали на наступному ряду, відразу біля польової дороги, відгородженої шипшиною й терниною, і були лиш трохи попереду нас.

— Уставати в суботу о шостій ранку через оці картоплинки, яких навіть не видно.

— Облиш, Гонзо, — уже вкотре просила я впівголоса.

— Вони не більші від заячих какашок.

— Коли збираєш після комбайна, то це справді далеко не перший сорт, хлопче, — озвався тато, а це було знаком того, що він усе чув.

— Ми тут побираємося, ніби якісь бідні родичі, — ремствував далі Гонза.

— Є ще якісь запитання? — тато підвів голову від грядок.

— Так. Мені здається розумнішим купити собі нормальної картоплі в магазині. А крім того, мама отримує від держави натуральні виплати…

Не встиг він договорити, як тато вже стояв над нами, підняв Гонзу за краї ватника й потягнув його через грядки картопляного поля за галявину.