Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Аналіз даних австрійської статистики за 1910 р. засвідчує, що 1,24 % громадян на побутовому рівні не послуговувалися польською чи українською мовами, а це близько 0,41 % виборців, яких чиновникам потрібно було самостійно ідентифікувати при формуванні національних кадастрів. Порівнюючи кількість греко-католиків та осіб, що користувалися українською мовою, як побутовою, втрати українського населення становили 8,14 %, а це близько 2,71 % (72,5 тис.) виборців. До польськомовного населення було також зараховано 9,72 % іудеїв, а це близько 3,24 % виборців. Таким чином, кількість польськомовних осіб за рахунок українців та євреїв зросла на 17,86 %. Якщо ще й врахувати німців та інших осіб, то разом їх кількість становитиме 19,10 % галичан. Тому можна стверджувати, що до польського виборчого кадастру загалом потрапило б 6,36 % (170 тис.) виборців-неполяків. Зважаючи на це, кількість скарг на якість списків у Галичині могла бути значною, що у підсумку загострило б протистояння між групами виборців та політичними органами влади. Нарікання на якість списків могла поставити під сумнів легітимність проведених виборів.

Таким чином, сеймова виборча реформа в Галичині 1914 р. представляла собою одну із найскладніших та найзаплутаніших мажоритарно-пропорційних виборчих систем не лише у Цислейтанії, а й у Європі, яка при збереженні курій та модернізації їх на основі принципу етнічності забезпечувала польській меншості у Східній Галичині 78 мандатів (а це 47,3 % польських, або 34,4 % усіх сеймових мандатів — більше третини). Українці, як автохтонне населення Східної Галичини, одержали тут лише 59 мандатів (а це 95,2 % українських, або 26 % усіх сеймових мандатів — менше третини). У такий спосіб крайовий виборчий порядок остаточно закріпив політико-правовий статус Східної Галичини, як польсько-української території, де більшість сеймових мандатів належала полякам. Одночасно він унеможливлював ескалацію польсько-українського політичного протистояння у національно фіксованих виборчих округах Східної Галичини під час виборчих кампаній, що у майбутньому могло б сприяти налагодженню міжнаціонального діалогу на рівні окремих моноетнічних громад.

«Галицьке зрівняння» 1914 р. доцільно трактувати як політичну модель провінційної співпраці між поляками та українцями, що вбудовувалася у систему австро-угорського дуалістичного федералізму, або ж як своєрідний міжнаціональний «modus vivendi», який був покликаний урівноважити політичну систему на крайовому рівні. Проте, зважаючи на активізацію націоналістичного руху українців, «зрівняння» 1914 р. консервувало крайову політичну систему, оскільки у законодавчий спосіб зупиняло об’єктивний процес зростання представництва українців у Галицькому сеймі (див. табл. 4). У підсумку це, хоч і усувало перманентну загрозу ескалації міжнаціонального конфлікту на політичному ґрунті, але й водночас забезпечувало панування поляків у Східній Галичині.

Поза сумнівом, «Галицьке зрівняння» 1914 р. засвідчило відсутність в офіційного Відня наміру реалізовувати головну національну вимогу українців щодо поділу території Галичини за національною ознакою та створення окремих польської та української національно-територіальних автономій. Система політичних органів влади в Галичині насамперед забезпечувала життєдіяльність національно-територіальної автономії для поляків. Її особливості полягали у реалізації крайовими політичними органами влади преференцій стосовно запровадження польської мови управління, створення польського бюрократичного апарату та полонізації шкільництва, а також у здійсненні розширених адміністративних функцій. «Галицьке зрівняння» вбудовувало у структуру національно-територіальної автономії кілька елементів екстериторіальної автономії для українців. Початок Першої світової війни завадив реалізації сеймової виборчої реформи 1914 р., внаслідок чого національно-культурна автономія для українців у Галичині так і не відбулася.

Система органів політичного управління в Галичині (1866–1914) у межах їх конституційно і законодавчо визначеного статусу забезпечувала розробку та здійснення державної політики в краї з врахуванням інтересів панівної польської національності. Крайові та місцеві політичні органи влади зазнали суттєвого полонізаційного впливу, який виявлявся в запровадженні польської мови у діяльність усіх суб’єктів влади, а також крайових інституцій, у тому числі вищих та середніх навчальних закладів. Проте автономні суб’єкти місцевого самоврядування одержали додаткові гарантії з приводу вибору ними мови діловодства та забезпечення комунікації нею з крайовими політичними органами влади. Зі свого боку, крайові органи у спілкуванні з громадами та окремими громадянами практикували використання польської мови. Попри свою обмеженість, автономія органів місцевого самоврядування закладала підвалини для розвитку певних елементів громадянського суспільства у національних спільнотах на локальному рівні.

Дуалістичність повноважень суб’єктів виконавчої та законодавчої влади перетворилася на перешкоду для ефективної організації крайового управління і дієвого функціонування системи політичних органів через нечітку виписаність норм законодавства та перманентні компетенційні конфлікти між ними. Користуючись цим дисонансом, австрійський уряд провадив власну національну політику в краї, періодично предметно зрівноважуючи інтереси польської та української спільнот. Водночас така практика суб’єктів вищої виконавчої влади була покликана забезпечувати австрійський державний суверенітет у Галичині, зберігаючи у такий спосіб територіальну цілісність імперії Габсбурґів.

Уляна Уська

© У. Уська, 2016

Друга половина ХІХ століття у порівнянні з політичними потрясіннями наступного століття згодом сприймалася в Європі як епоха стабільних міжнародних відносин і суспільного поступу. Насправді певний лад на європейському континенті запанував лише після Франкфуртського миру 1871 р.;