Читати книгу - "Вересові меди"

class="book">Поїхав Федір. І Юрка у селі враз не стало. Навіть не попрощався з Даною. Навіть матері не сказав, де його шукати. А може, й сказав, але Катерина не хотіла говорити. Чи він так велів. Дана довго трудніла[52]. Сплакалася, спала з лиця, ходила як тінь. Сподівалася, що ось-ось появиться Юрко. Кляла Федора. Була впевнена: це через нього Юрко поїхав. Образився, приревнував і поїхав. Що він подумав? Чого з нею не поговорив? Хіба ж вона того Федірка до себе в гості запрошувала? Хіба вона… Ох Юрасю, Юрасю!

Сватання упало на Данину голову, як сніг на зелене листя. Думала, Степцьо вже й забув про свої наміри. Він же добре знав про Юрка – у селі нічого не приховаєш. «Полетів Книга в ирій, – підсміювався якось на прадьонках. – Така вже пташина натура, і не жати й не орати, тіко по білому світу без діла никатися». Виходить, знати знав, але надії на своє не втрачав.

На третій день Великодня, коли вже звечоріло, у сінях затупотіли чобітьми і на порозі хати став Дем’ян Друшляк, Степців хрещений.

– Пустіть, люди добрі, подорожників до хати. Ми в лісі на куницю полювали, а вона щезла, тіко хвоста показала. Оце пішли по сліду, а він до вас і привів. То дозвольте подивиться, чи є у вас наша куниця.

– Дозволяємо, дозволяємо! – заметушилася мама. – Ви-те заходьте, заходьте, гості подорожні. Може, то ваша куниця перетворилася у нашу красну дівицю.

Дем’ян оступився вбік, пропустив наперед Степана. Степцьо став на порозі – червоний як рак, у руках величезний книш на рушнику. Стоїть, головою одвірка підпирає, очей з Дани не зводить. Вона ніби закам’яніла. Та їй і не треба було нічого говорити. Говорили старости і батьки. Говорили і за себе, і за неї. Договорилися на Трійцю – більш як на місяць після сватання весілля відкладати не гоже.

Трійця завтра.

16

А вчора об’явився Юрко. Чи хтось сповістив його, що у Дани весілля, чи душа його сама почула. Прибіг на подвір’я – сам не свій, зблідлий, схудлий, очі горять. Постукав у вікно. Дана як вгледіла – обімліла, кинулася до дверей. А біля воріт уже Хотинчині кремпаї, середульший і молодший, – як з неба впали. Налетіли на Юрка, схопили за плечі, скрутили руки, потягли від хати. Вона до них: «Назарчику! Сяню! Не чіпайте його! Благаю вас, братики!» Але де там!

Юрко вирвався, відштовхнув її непроханих сторожів. Сорочка порвана, кров з розбитого носа цебенить, а він притиснув Дану до себе:

– Не йди за нього! Ти ж його не любиш! Ми ж поклялися! Забула хіба? Давай утечемо! Пам’ятаєш, ти казала про театр? Що дуже хотіла б… Загурський зараз у Мацейові… Можна до нього попроситися.

Не договорив. Назар і Сянько підбігли, розлючені, розпасійовані, відірвали його від Дани, загамселили кулаками, знов скрутили руки. Зчинилася бійка. Юрко виривається, повертає голову до Дани.

– Пам’ятай, що ти казала! – кричить.

Мама вибігла у двір, потягла Дану до хати. Замкнула двері, стала перед ними, руки навхрест розкинула:

– Не роби встидоту на всеньке село! Пошкодуй нас! І гонор май. Той злидень десь блудив світами штири місяці, а тепер зновика явився і тебе зораблює[53]. Авжеж, таку дівойку забирають, от і конозиться, і дуріє, як затмєніє на него найшло. Ніц йому не буде, переказиться та й укоськається.

Прибіг тато. Довго грюкав у зачинені двері.

– Що це тута за тарапата[54] вчинилася? Чого це ти, Настино, з дівчиною воюєш? Не неволь її. Хай вийде, хай вони собі поговорять. Поговорять та й розійдуться. Не судьба, значить. Але хай усе по-людськи буде…

Але мама затялася.

– Хіба я для свеї дитини, для їднесенької свеї, як сонце в небі, щістя не хочу? Нащо нам теї поговори по селі? Нащо то, щоб усеньке життя тарабаньки тарабанили, що їдиначка Ясницьких перед самим весіллєм з иншим обнімалася? А Степцьові ж як? А свати що ж скажуть? Той оцибенський Книга зновика повіється кудись, а нам тута жити. Казали мені, що якогось вовчого білєта йому в ніверситеті видали. Мо’, він вовкулака який? От і бігає десь лісами у подобі звіра як неприкаяний. А тоді обертається чоловіком і сюди приплентується. Від тих Книг усього мона сподіватися.

– Тю на тебе, жвандо туричівська! І ще три рази тю! Дурні плетухи мелють, а ти вієш! – тато грюкнув дверима і вийшов.

Так Дану вчора з хати й не випустили, хоч вона сльозами обливалася. А сьогодні на горище випхали, щоб сиділа тихесенько, як миша у норі, допоки парубоцьке «військо» віднайде її, на землю спустить і молодому за викуп віддасть. Та чи ж вона…

Витерла сльози, що горохом покотилися з очей. Поколінкувала до ляди, щоб спуститися з горища, але драбина під нею зникла. Забрали, значить. Щоб парубки не вилізли чи щоб вона не злізла? А може, Степцьо сподівається, що її таким чином не знайдуть і він зекономить на викупі? Але ж такого ще на жодному весіллі не було. Напад на хату молодої і обряд викрадення мають свою гру, свої правила і обов’язково однакове закінчення – за молоду треба заплатити.

Дана повернулася на те ж саме місце біля причілка, визирнула через тоненьку щілину між снопами. У дворі ще всі бігають і репетують, вдають, що шукають