Читати книгу - "Корида"

І саме першого вечора, першого вечора після старту Гванца зайшла в номер до Антуана і тихо сказала, так тихо, що він спершу навіть не почув, стояв біля стінної шафи, розкладав на полиці речі, взяті з дому…

— Антуане… Я… Хочу тобі сказати… Антуане… Ти тільки не гнівайся… Вислухай спокійно… У нас… У мене буде дитина…

— Що? Що ти сказала?

— У нас буде дитина, — повторила Гванца. — Я знаю про це вже другий місяць. Але ж моя мама… Вона б нізащо не відпустила мене.

— Ти серйозно? Ти збожеволіла?!

— Антуане… — мовила Гванца жалісливо. — Антуане… Ти вже не любиш мене?

— Ти… Ти… Про що ти думала? Навіщо ти полетіла, якщо знала… Гванцо…

— Я не хотіла, аби ти заради мене змінював свої плани… Я хотіла, щоб усе було так, як ми планували, як ми мріяли…

Антуан криво усміхнувся:

— І ти гадаєш, що зараз усе буде так, як ми планували?

— Не хвилюйся, Антуане. Я про все подбаю. Тобі не треба хвилюватись. Я не зв’яжу тобі руки. Чуєш?

— Це легковажно, це нерозумно, це дико, це нікому не потрібні жертви… Власне, які жертви? Звичайна дурість.

— Ти вважаєш — я дурна, що любила тебе і ще люблю… Дурна?!

Антуан зітхнув, заплющив очі й нічого не відповів.

…Мокрий осінній сквер був непривітний і холодний. Вони поверталися з театру. Гванца щулилася у своєму благенькому плащі. Коротка сіра спідниця ледь прикривала її стрункі красиві ноги в темних панчохах… Потім був перший поцілунок…

Вранці їх розбудив голос Вазара з динаміка:

— Увага! За десять хвилин всім зібратися в першій кімнаті для занять. Увага! За десять хвилин всім зібратися в першій кімнаті для занять. Перший поверх, сірий радіальний коридор. Увага! За десять хвилин…

Так почалося їхнє нове життя. Доволі буденно. Все майже так, як і в школі. Тільки немає вже школи, немає батьків, немає щасливої безтурботності, а натомість — незвичне відчуття серйозності всього довколишнього.

Вазар зайшов до кімнати похмурий. Рожевий Діон ніс за ним щось схоже на велику настільну гру.

— Зараз трохи потренуємо нашу просторову уяву, — сказав біокібер. — Спробуємо знайти вихід з об’ємного тримірного лабіринту. Ось ця кулька імітує космічний корабель… Думайте всі… Антуане, чому сумуєш? Веселіше. Активніше.

В учбовій кімнаті запанувало веселе пожвавлення.

Несподівано Вазар рішуче підійшов до Гванци і тихо, але так, що почули всі, сказав:

— Гванцо… Я все зрозумів… Ти вагітна?

Дівчина зашарілась, проте відповіла зразу, зухвало й навіть задерикувато:

— Так. А звідки ви знаєте? — і поглянула на Антуана.

— Я просто здогадався, Гванцо… Ну, і як же ти думаєш далі?

— Принаймні обіцяю, що не завдам нікому клопоту…

— А тобі не здається, що це, м’яко кажучи, не дуже порядно?

Гванца мовчала.

Підійшов Антуан, за ним Мадлен з Фредом, але Вазар підвищив голос:

— Ви, здається, шукаєте виходу з лабіринту, шановні? Чи ви знайшли його? З Гванцою побалакаєте ввечері.

Всі повернулися до столу, а Гванца і Вазар стояли і непорушно дивилися один на одного. Нарешті біокібер мовив:

— Такого в мене ще не було…

Вазар потім довго ходив коридором, слухав відлуння власних кроків, монотонне, ритмічне, як цокання метронома, і воно заспокоювало, повертало владу над власними почуттями і, що було дивно, наче бриніло десь у свідомості запитанням:

“Ці-каво, що далі? Ці-каво, що далі?”

Вазар не знав, що робити в цій ситуації і як повестися, але це чомусь ніби й не зачіпало, не хвилювало вже його. Відчував якусь внутрішню насолоду від можливості просто спостерігати своїх студентів і ніби самому вчитися у них… Вчитися? Аж усміхнувся. Чого вчитися? Здатності робити дурниці? Усвідомлював усю безглуздість Гванцового вчинку, проте водночас і… захоплювався, якось первісно, розкуто, як ніколи раніше. Дівча відважилось на все відразу — полюбити і не зрадити дитячої мрії бути космодослідницею і… Смішно… Немає сумніву, що з Гванци ніколи не вийде дослідник космосу, проте оце шалене, молоде бажання, ще дитяча впевненість, що тобі все під силу, що тебе на все вистачить — зворушувало, захоплювало і… змушувало думати про свої дев’яносто сім…

Наступного дня за планом був вихід у відкритий космос. Тема: “Елементарні поняття про ремонтно-монтажні маніпуляції в космосі”.

— Виходити будете зі мною по три чоловіки. Окрім Гванци.

— Чому? Навіщо ви так? — схвильована Гванца намагалася щось заперечити. — Хіба я не можу сама за себе вирішувати?

А потім Гванца довго плакала, зачинившись у своєму номері.

Антуан зайшов до неї пізно ввечері.

Вона підвела заплакані очі:

— Я не зробила нікому… нічого… поганого… Я любила тебе… І люблю… Антуане… Хоч ти не зневажай мене… Скажи хоч слово…

Але він ще не міг отямитись.

— Дівчисько.