Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"

що я багато не знаю. Але вам скажу. Бо ви звідти, — він махнув рукою в небо. — Для вас воно може бути важливо. Оця біла горошина означає, що качка — штучна, людьми зроблена. В горошині штучний генетичний код. І ці качки живуть, як і дикі, навіть паруються з дикими. І потомство вже те з такими горошинами. І вже невідомо, чи оця трава, дерева, звірі штучні, чи ні. Хіба що копирсатися в усьому, щоб знайти горошину цю, живу горошинку. А так — не відрізнити. Тепер вам ясно? — В очах Гофмана танцювали червоні відблиски багаття.

— Чому ви мені про це кажете? — хрипко запитав Сезар.

— Бо ви — звідти, — Гофман знову показав на небо. — І ви до цього ніколи не звикнете. Щоб знали наперед і не тішили себе ілюзіями. Нас оточує ніби й живе, з тих же органічних ї неорганічних сполук, що й було завжди, з чого й світ складається, але воно не таке, воно для нас чуже.

— Для кого — нас? — спитав Сезар, машинально помішуючи паличкою воду в казані.

— Для нас — тих, хто відстав. А відстали мільйони. І не наздогнати.

— А люди, люди які?

— Не знаю. Я в них не копирсався. Але ж ви бачите — все можливо. І я певен, що з’являться і штучні люди. Якщо вже не з’явились. Яких ви не відрізните від справжніх. Але в них буде високий коефіцієнт. Наперед, Ні, це не роботи будуть. Це будуть просто інші люди. Інші озера й качки, риби й звірі. Інші люди в іншому світі. І коли хтось, як ви, заблукає в часі, він не відрізнить нічого від даного природою.

— Може, в цьому і сенс цивілізації? — спробував поміркувати вголос Сезар. — Всі здорові, розумні… рівні, га?

— А якою ціною? Ціною мільйонів відсталих, тих, у кого низький коефіцієнт. В чому ж їхня провина? Що не вистачає життя вибитися в люди? Ця ж нитка тягнеться віками — хто був зверху, той там і залишається. Мої предки були фермерами. Ваші — теж. Вам пощастило. Мені — ні. Кожен має вибиратися сам — такий закон. Так наші розумники повели. Щоб було як у природі. Мовляв, щоб не перетворитись на роботів. Принцип виживання при видимій рівності всіх. Та “всі” відімруть і залишаться “інші”, Відімруть без нащадків, наче їх на світі й не було!

“Божевільний якийсь!..”

— І так само в інших країнах? — угамував роздратування Сезар.

— По-різному. Та й скільки їх залишилося, таких, як N.? Одиниці… Але ж ми тут народилися, це наша кров і плоть, вітчизна наша!.. — Гофман сів, ніби після важкої рвботи. — У комуністичних краях не так. Вони пішли іншим шляхом: вирівнювання моральних, психічних, біологічних, інтелектуальних можливостей людини. Вони од самої своєї революції танцюють довкола людини, виходить, довкола самих себе, а значить, і всі разом один коло одного. А нам, відсталим, просто доживати, мов колись у давнину безробітним на фонд допомоги.

— То ви, мабуть, і втекли сюди, в глушину, в знак протесту проти… ну, такого ходу справ?

— Який у біса протест. Я поїхав сюди в двадцять п’ять років. Зі злості, так. З образою в серці, так. Який же протест? У мене коефіцієнт сто сімдесят чотири, а кохалися ми з дівчиною, у якої він був за чотириста, А дійшло до спільного життя — зась. Батьки — проти, лікарі носом крутять, а закон хоч і дозволяє одружуватись різнокоефіцієнтним, та потрібно мати довідки: і від батьків, і від лікарів. Звичайно, згода дівчини — основне. Але їй сказали, коли в тебе коефіцієнт за чотириста, то, певне, тобі неважко додуматися, що той хлоп тобі не пара? Чи хочеш, щоб знизили? А діти? Думай і про них. Словом, отут я й опинився, плюнувши на всіх.

“Чому я йому вірю? — вжахнувся Сезар. — Та він же божевільний і розказує небилиці! Знайшов спокійне місце, називається! Невже все, що він говорить, можливе?”

Моторошно стенув плечима: сорочка на спині висихала, робилося холодно, густішали сутінки, тільки край неба світлішав.

“А чому, врешті, неможливо?” — подумав з холодним спокоєм і якоюсь лютою насолодою, ніби сам себе шмагаючи, ясно й чітко повів лінію зі свого часу — від вибитої, незважаючи на заборони, звірини, забруднених водойм, ядучого смогу, витоптаних лісів, мільйонів голодних і неграмотних дітей у джунглях, наркоманів і алкоголіків, розпусників і розпусниць, війн і просто вбивств, тотального шпигунства, гетто “неповноцінних”, гонитви за грошима, насолодою, втіхами; байдужості до ближнього, багатства і злиднів, набитих по зав’язку психіатричних лікарень, демагогії й просто брехні, недовіри, паскудства, дослідів над людьми, — все ж це відбувалося на його очах, а часто й при його участі, тож неможливого тут мало, більше закономірного і вмотивованого. Він же знав, як було! Тільки не задумувався, у що це може вилитись!

“Та я просто божеволію! — майнула інша думка, — Вже не контролюю себе, а воно ж фіксується…”

Ніби гаряча хвиля піднімалася по ньому, відривала від землі. “Зараз, зараз, маю ж я щось придумати, я ж астронавт, я завжди виходив сухим із води”.

Вхопився обома руками за тоненький стовбур. “Ще все нормально, я ще відчуваю, як шорстка кора вп’ялася в шкіру!” Притиснувся лобом до дерева.

“Глорія” була єдиним і останнім шансом. Визволити “Глорію”, коли ще її не розібрали, стартувати за старою програмою, догнати себе колишнього — якщо втрапив сюди, то, може, вдасться вирватися і звідси, єдиний шанс! — стартувати і догнати себе, і тоді — хай це сон, галюцинації, експеримент — все розвіється, коли він дожене себе, коли доставить апаратуру на далеку станцію, де чекають люди; стартувати на зворотному зв’язку і повернутися туди, де узбережжям моря біжить Патріс у призахідному сонці.

З висновків у журналі експериментів

“Експеримент № 796,4 на футуристичну реакцію проведено успішно. Дані розшифровуються і аналізуються. Набуті піддослідним знання заблоковані. Політ триває нормально”.

Червень 1995 р., “Грамон”.

Геннадій Прашкевич
Я БАЧИВ СНІГОВУ ЛЮДИНУ
Фантастичне оповідання
1

Коли шерп закричав і зник з виступу, зірваний важким зітханням лавини, я судорожно вхопився за льодоруб, але крижана брила переломила дерев’яний держак, і я впав у білі потоки снігу, що шалено мчали кулуаром.[2]

Тільки б не засмоктало!

Я відштовхувався руками й ногами, ковтав ї випльовував клятий сніг, а все навколо кипіло, мов у гігантському казані.

І все ж я вирвався. Відповз до скель, що похмуро височіли над льодовим бортом кулуара. Сніговий потік розпався, і тільки внизу ще клубочилася біла