Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Хіба тільки в тебе. Ще колись мої батьки говорили: малі діти спати не дають, а великі – дихати, – може, й збиралася Палажка усміхнутись, але тільки кутики рота смикнулися. – У Слов’янську люди з голоду вже мало не пухнуть. Ото біда так біда!

Нагадувала про те, що там більшовики владу захопили раніше, а до цього часу геть усе з дворів витягли, аби відправити на Росію. Ото й понесла вона шматочок сала й хлібину дочці та онукам, думала, що на тиждень їм вистачить, а вони за мить з’їли. Тільки прийшла у той день, коли в них зовсім терпець урвався – усі вийшли на вулицю, аби мовчки не складати руки заживо. Проти більшовиків стали й ліві есери та солдати-фронтовики, які, не маючи зброї, прихопили з собою коси та вила. Думали, що їх почують, зрозуміють, але незчулися, як переступили ту межу, за якою вже страху немає – тягли на площу голову Совєта і комісара продовольства для самосуду, ще хвилина – і вбили б, якби не збройний загін робітників Краматорського заводу. Тільки вони й краматорців не злякалися, поки ті не стали по людях стріляти.

– Господи, що робилося! Ні голову підвести, ні втекти звідти, бо кулемети торохтіли не стихаючи. Багато не встало, але нічого не змінилося – далі грабують та вивозять, адже в них таке завдання. І за що? Чи за ті картки на продукти, які вони ввели, чи за свої гроші – якісь бони, підписані головою Совєта і головою Думи, неначе хтось їх їстиме, бо купити на них нема чого.

Поки баба Палажка таке розказувала, Настя там і свого Акима побачила. І так їй хотілося спитати про нього, що ледь себе стримала. Та коли почула, що вчора в Слов’янську розстріляли ще й мирну демонстрацію жінок-солдаток, які теж прийшли по хліб, слова самі з уст зіскочили.

– То де ж мій Аким був? – аж затремтіла, неначе від холодного вітру. – З якого боку? – а під куфайкою такий холод розгулявся, що аж вуста посиніли.

– Таки був, але в людей не стріляв. – Баба Палажка бачила, як Настя аж за край столу схопилася. – Із солдатками поряд стояв. – А цього разу бідну матір аж струсонуло, неначе на неї відро холодної води вилили.

– То і його вбито чи, може, все-таки?.. – їй таке вже давно мерещилось.

– Мабуть, живий, бо мертвого не стали б арештовувати.

Так вона про все й розказала, а то все думала: з чого почати та чим закінчити. А коли їй зле стане, що тоді робити?

– Вибач, що так довго тягла, не наважилась одразу, – стара винувато опустила голову. – Кажуть, викупити можна. Тільки в них життя дуже дорого коштує – п’ятнадцять тисяч рублів, – вона й сама налякалася тієї занадто великої суми.

– П’ятнадцять тисяч! – Настя аж за голову схопилася. – І що тепер робити? – на її обличчі була страшенна розгубленість. – П’ятнадцять тисяч! – знову повторює ту суму, яку повинна десь узяти. – Треба йти в Ізюм. Може, когось зі своїх знайду, – хоч і не мала надії, усе ж збиралася шукати гроші.

Коли попросила в дядька Івана, він аж руками замахав, Данило й зовсім налякався, не знайшлося таких грошей і в Петра, у якого червоногвардійці Шарова обікрали крамницю серед білого дня. Та Настя вже й сама зрозуміла, що так багато вона ніде не візьме. Надія була лише на свого Гриця, аби він зміг його визволити, тож не відкладаючи, попрямувала до нього. Уперше піднімалася тими сходами, якими він щодня ходив, уперше взялася за ручку великих і важких дверей його кабінету, навіть не знає, як поріг переступила. І якби це було іншим разом, мабуть, би й груди розпирало від щастя, а цієї миті тільки підняла очі на сина, як одразу почула: «Заспокойтесь, уже все гаразд, сам утік».

І вона – ні слова зайвого, лише кивнула і позадкувала. Думала, що на вулиці одразу попустить, холодний вітер швидко поверне її до тями, а й ні: неначе та червона потвора, яка реготала за вікном, висмоктала з неї всю силу. І що вона не робила – і сиділа на холодній лавці, і вставала, і сама себе заспокоювала, – але ноги так і не йшли. Шкодувала, що відправила бабу Палажку назад ще з півдороги, хоч трохи було б на кого опертися. Переглядала перехожих, серед яких знайомі не траплялися, тож коли нагодився Митро з її вулиці, вона просто зраділа.

– Відведи мене додому, – як не соромно було просити, сама ж людей лікувала, але іншого виходу в неї не було.

Дорогою Митро на своє скаржився – йому сина-депутата й викупити не дозволяли. Чекав вироку, тому й ходив він до центру по декілька разів на день. Разом з тим розповів, як червоногвардійці все відбирають на залізниці.

– Тепер дозволяється провозити лише печений хліб, і то не більше десяти фунтів, усе інше віддай на потреби революції.

– А не об’їлася вона там, бува? – навіть від одного слова злість на Настю нападала. – Нехай би її розперло від нашого добра, – здається, уже зовсім не мала сили миритися з таким життям.

А вранці Митро прибіг зі ще одною новиною – у більшовиків почалася паніка. Ревштаб не знає, куди йому тікати, а голова Вітлицький неначе крізь землю провалився. У залізничних майстернях цілу ніч демонтували обладнання – знімали верстати й устаткування, у місті грабували склади, магазини, звідусіль звозили зерно. Усе вантажилось на залізничні платформи і відправлялося в Росію. Не запізнилася й телеграма з Москви, у якій червоні керманичі наказували підривати, палити і знищувати все, що не можна вивезти, тому ще звечора скрізь щось та й горіло.

– Кажуть, не лише в нас, і не лише в Харківській губернії, а й на Донбасі всі станції забиті ешелонами, – від таких новин у Митра аж руки тремтіли.

– То від чого такий поспіх? – вона не почула головного.

– Петлюрівці з німцями наступають.

– Оце так новина! – Настя аж вклякла на місці. – Визволителі! – куди й безсилля її поділося. – Тільки б швидше сюди прийшли, а то геть усе вивезуть.

– Так би й зробили, але паротягів не вистачає, тож і Данило, і дядько Іван цілу ніч спини