Читати книгу - "Мереживо людських доль"

Жінка привідкрила повіки і глянула на сина:

— Я ж онуків хотіла, я весілля твого чекала, а ти на війну.

— Мамо, буде й весілля, і онуків повна хата, все буде. Потім…

Син допоміг матері підвестися і посадив у крісло:

— Ось ти кажеш одружуватись. А ти бачиш мамо, як ми живемо? Ні роботи, ні квартири. Куди мені привести дружину? В нашу однокумнатну? В ці облуплені стіни? Де ж ті онуки будуть жити? Що я їм дам? А скільки таких як я, молодих без майбутнього? Скільки нас таких, мамо? Та пів України нас таких. За те і йдемо, щоб діти жили краще нас.

Олесь складав у рюкзак все необхідне: білизна, теплі речі, аптечка. Ніби все.

— Ось тут, мамо, трохи грошей, на перший час тобі вистарчить, а там і я повернуся. Не плач, я телефонуватиму. Все добре буде, — посміхнувся Олесь, поцілувавши мати у щоку вийшов із дому.

Жінка сиділа біля вікна, терла червоні від сліз очі дивилася синові услід, силует якого помалу зникав удалині.

Тоді вона ще не знала, що бачить його востаннє…

Вся родина була занурена в приємні клопоти. Йшла підготовка до весілля. Василь присів на призьбу і озирнувся. Його погляд зупинився на єдиній дочці: найулюбленішій, найдорожчій, найріднішій дівчинці у світі. Вона так схожа на матір, аж дивно…

«Як то час летить» — думав чоловік. — Здавалося, вчора ще була зовсім маленькою, а сьогодні вже наречена. Він згадав, той день, коли вона, зовсім крихітна, з’явилася у них вдома, і стала їм рідною. Видно доля була така. Видно сам Бог вирішив вберегти їх від самотньої старості. Зате сьогодні у них радість. Оденка одружується. А там, Бог дасть, і внучатами нагородить. Дякувати Богу, наречений у Оленки хороший, працьовитий. Буде їм з дружиною на старості років і радість, і підмога.

На очі Василеві виступила сльоза радості, а думки поринули у спогади того далекого дня.

…— Петрович, Петрович, відчиняй, — сусід Іван голосно стукав у двері. — Павлович помер!

Василь вийшов на ґанок. Було ще зовсім темно. Грудневий вранішній морозець добре припікав.

— Царство йому небесне! Зараз, зачекай, одягнуся і підемо. А коли помер? І як це так? Зовсім молодий ще, ай-яй-яй…

З цими словами Василь повернувся в будинок, повідомив дружину про смерть сусіда, одягнувся і вийшов до товариша.

— Ти лопату візьми, бо, як тільки розвидниться, на цвинтар підемо. Сніг треба розчистити, та й яму копати, — з опущеними очима промовив Іван.

Зібравши ще кількох чоловіків, вони відправилися на цвинтар, в самий кінець села. Сніг стояв вище колін. Ворота були ледь причинені. Чоловіки, штовхнувши залізну хвіртку, ледь просунулись до середини. Сперш би стежку прочистити, бо до місця й не дістатись.

Лопати занурювалися у твердий сніг, і різали його, як гарячий ніж ріже масло. Стояла тиша і було чути тільки тріск сніжної кірки. Всі працювали мовчки, думали про раптову смерть сусіда. Хтось час від часу зітхав. Василь підняв голову і прислухався.

— Хлопці, ви чуєте? Там хтось є…

— Ти чого це, Ваську? Тобі що, привиди ввижаються? Так немає вже їх, усі розбіглися давно. День на дворі, — хтось відповів жартома.

— Та не жартую я, хлопці… Ви що, не чуєте? Там хтось пищить.

— Ну, брате, ти, що, погано спав, чи, може, перебрав звечора? Хто тут може пищати? Мороз за тридцять… хто тут висидить в такий холод?

Василь оглядів хащі надовкола, але нічого не побачив.

— Не знаю, мені й самому здається дивним, але я все ж піду, подивлюся. Чоловіки згідливо похитали головами, але все ж не вірили в серйозність Василевих слів.

— Але знайте, мужики, якщо знайду песеня або кошеня якесь — воно моє, тому, що не вірили ви мені.

— Добре. Хто ж проти? — відповіли чоловіки, стискаючи плечима.

Василь, потопаючи в снігу, подався в сторону старого цвинтаря. Чоловіки, здивовано поглядаючи один на одного, залишилися чекати біля недокопаної ями.

— А може на старім цвинтарі хто воскрес? — Пожартував один із чоловіків…

Василь, відгинаючи гілки з-перед себе, пробирався в глибину хащ. Писк робився все голоснішим. Чоловік повільно йшов на звук, неначе боявся втратити слід чи сполохати ту істоту, і раптом він побачив перед собою згорток. Пакунок був обвитий целофаном, щільно перев’язаний стрічкою. В ньому щось ворушилося.

— Ну є ж у світі нелюди, га?! — подумав він. — Як можна цуценя в такий мороз на вулицю викинути? Жива ж істота! Нелюди… Тьфу!

Василь кинувся до пакунка, спробував розв’язати стрічку. Руки не слухалися. Він трясся чи то від страху, чи від холоду. Чоловік все ж розірвав стрічку й розгорнув пакунок. Зсередини вирвався гучний крик. Це було новонароджене немовля.

Василь швидко витягнув дитину з целофанової торби. Дитинка була оповита в стареньку сіру ковдринку. Разом з ковдрою чоловік притиснув цінну знахідку до грудей і укрив курткою.

Він вже не йшов, він біг по власних слідах скоріше до чоловіків. Треба віднести дитину додому, нагодувати, зігріти.

Чоловіки почувши писк кинулися назустріч Василеві. Вони очам не повірили. Він був правий, там щось пищало. Але ще більшим був їхній подив, коли побачили, що то була дитинка.

Василь прибіг додому, штовхнувши двері, влетів до кімнати.

— Жінко, йди, приймай нового члена сім’ї. Ти дивись, кого нам доля подарувала. А ти казала, що ми життя даремно прожили. Як бачиш — не даремно. Тепер нам є заради кого жити!

Жінка взяла на руки малесенький згорточок, який від тепла тихенько сопів, розгорнула: пуповинка зовсім свіжа, шкіра синенька… а худесенька ж яка…

— Це дівчинка, Васю! У нас тепер