Читати книгу - "Про життя"

Трубка знов задзеленчала, у Яни тенькнуло серце. «Мама» — прочитала вона на дисплеї.

— У нього не лише дружина і ти, ще є одна. А може й не одна. Ти ж знаєш, я просто так молоти язиком не буду. А тут скажу: горбатого могила справить.

Яна знала і про горбатого, і про те, що мама дарма наговорювати не стане, не та вона людина.

Потрібно на щось вирішуватись. П’ять років стосункам — і ні туди, ні сюди.

«Рвати, — подумала Яна, — хай і по живому».

Вона витягла з телефону «сімку», розрізала на дрібні шматочки.

«Ну що, допомогло?», — посміялась сама з себе. Та щось не дуже.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Яна кинулась було відчиняти, але на півдорозі зупинилась. Заглянула у вікно — він. Через двоє діб явився.

Дзвінок усе дзеленчав. А Яна все стояла біля вікна. Нігтями так впилась в долоні, що закапотіла кров. Рвати, хоч і по живому. Життя з нуля починати. Вона гідна кращого. Не на смітнику ж себе знайшла.

Жив собі на світі один чоловік. А може, то була жінка, власне, це не так уже і важливо, бо подібна історія могла трапитися з ким завгодно. Тож скажемо простіше: жила була на світі одна Людина. Дім Людини був розташований дуже цікаво: якраз перед двома дорогами. Кожного ранку (а іноді й пізнього вечора, якщо, наприклад, гулянка затягнулась, бо Людина була молода і любила повеселитись) вона виходила з хати, милувалась сходом чи заходом сонця і чимчикувала далі. При чому, умудрялась іти відразу по двом дорогам. Як так, може спитаєте ви? Ого, для цього потрібна була не аби яка майстерність. Але Людина була вправною, прямо як акробат в цирку (а може, їй просто щастило) тому ходила відразу по двом дорогам, не відчуваючи особливого дискомфорту. Це навіть було весело, більш того, захоплююче! На одній дорозі — будинок, сім’я, робота, щоденна рутина, зате інша — феєрверк і розваги. Нормально, одним словом. Все поєднувалось в чудовій гармонії і ідилії.

Але життя така капосна штука, що любить, як то кажуть, час від часу поламати карти. Хто знає, як так трапилось, можливо, через вплив якихось третіх, сторонніх сил, можливо тому, що як не крути, будь якій ідилії колись приходить кінець, але такі чудові, рівненькі, вивчені дороги, по яким ходила Людина, раптом почали поводити себе вкрай по-хамськи. Вони самовільно переплутувалися так, що не розбереш, де яка, тікали від Людини так швидко, що неможливо було наздогнати, іноді піднімались дибці — просто несила було ступити.

Коротше кажучи, Людина вимордувалась вкрай і вимордувала всіх навколо, бо їй хотілося, щоб все повернулося назад. Щоб вона знову могла спокійно ходити по двом дорогам, особливо не напружуючись і весело насвистуючи. Але так, як хотілось, не складалося, хоч трісни. А вбирати якусь одну дорогу було страшно. Вибір — то взагалі штука страшна і важка.

Та все одно колись доведеться вибирати. Або будувати абсолютно нову дорогу — свою, власну. Це теж зовсім нелегко, та й невідомо, якої якості ця дорога буде. Хоча, якраз в цьому випадку багато чого залежить від самої Людини…

— О, дівчата, дивіться хто до нас суне! — Настя ткнула тендітним пальчиком у вікно, яскраво-червоним кольором блиснув довгий наманікюрений ніготь.

Всі співробітниці складу підбігли до вікна. По двору, ледве пересуваючи ноги, чалапав дід. Він був місцевою «достопримечательностью» на кшталт сільського дурника. От тільки дурником діда Івана назвати не можна було аж ніяк. У свої вісімдесят п’ять він мав пам’ять, дай Боже кожному, і газети, які дуже любив проглядати, щоб бути, як він казав, «в курсі», читав без окулярів. Дід Іван був алкоголіком. Уже років з тридцять, а може й більше, ніхто не бачив його тверезим.

— І прожила ж така зараз до старості, — бурчали на лавках баби, спостерігаючи як дід Іван, перевалюючись з ноги на ногу, наче качка, тиняється по селу в пошуках пляшок.

Здоров’ям діда Боженька теж не обділив, як і багато чисельними нащадками. Внуків і правнуків у нього було сила, а що дід давно власну хату пропив, то кочував тепер від одного родича до другого. А влітку взагалі на вулиці жив. Онуки діда лаяли, але таки доглядали, бо ходив він чистий і доглянутий. В усякому разі зранку, бо до вечора на нього страшно було дивитись: заяложений, в патьоках, в бруді…

— Що йому тут потрібно? — спитала Оксана і накопилила губи, вона фізично не терпіла п’яниць, бо в самої вітчим добряче заливав і вони з братом, коли були малими, вважай кожну ніч ночували в сусідів чи по родичам.

— Не знаю, — знизала плечима Тетяна, — припреться зараз сюди. «Аромат» від нього… вже ж, мабуть, готовий…

— Злі ви дівчата, — сказав вантажник Андрій, — може в людини «труби горять», пивця б йому налили, чи горілочки.

— Спішимо, аж падаємо! — не змовляючись, хором відповіли дівчата, і засміялись.

Ти часом діді Іван зайшов у двері і чутно було як він шаркає зашкарублими черевиками по східцях.

Через хвилину він показався в «конторці».

— Здрастє вам у вашу хату, — дід церемонно зняв пом’ятого капелюха, — ось, тримайте.

Він протягнув брудний поліетиленовий пакет в якомусь щось дивно шурхотіло.

Оксана обережно, двома пальцями взяла пакет, відкрила, глянула. Там лежала ціла гора кришечок від пластикових пляшок.

— Хлопцям нашим, тим що на війні, на протези збирають, я в газеті читав. Це від мене. Допомога. Хоч так…