Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

ґвалтують на майданах, Та я не розгублюся в цих тенетах, Складатиму пісні і в цих кайданах…

І знову, поки Микола мережив серветку рядками, лунали оплески. Нарешті він дочекався тиші й почав:

Як тяжко на цім світі буть поетом, Коли вірші ґвалтують в кабінетах. Та ще до того ж нелюди погані Думки ґвалтують просто на майдані. Зґвалтована і подумки, і в віршах — Не стала, далебі, від того гірша. І я не розгублюся, якщо раптом Ще й тіло хтось захоче зґвалтувати.

Не встигла публіка відреагувати на новий Миколин «шедевр», як устромив свого носа Іван Протяг. Як з’ясувалося, він не тільки мав чудовий лірико-драматичний тенор, а ще й вірші пописував.

— Ану напиши пародію на мене! — тоном роздратованого забіяки вигукнув він.

Іван був цікавим співрозмовником і непоганим товаришем. Поки тверезий, із ним можна іти не тільки у розвідку, а й на будь-яку справу, включаючи блуд із шаленими пестощами до нестями. Але спиртне робило з Протягом неймовірні перетворення. Вже після першої чарки Іван ставав аж занадто вірним своїй дружині Галі й вів себе напрочуд правильно. І чим більше напивався, тим правильнішим ставав. Такої ж правильної поведінки він вимагав і від колег по чарці й товариству.

— Що, злякався?! — присікувався він. — Напиши! — І не дочекавшись відповіді, Протяг почав декламувати:

На Майдані намети і музика: Колір сонця і білий сніг — Помаранчева революція Захопила сьогодні всіх…

— Даремно стараєшся, — спокійно мовив Микола. — Доки книжку не видаси, пародії на тебе я не писатиму.

Тут доречно пояснити, що Іван Протяг писав вірші з раннього дитинства. І увесь свій творчий доробок: починаючи з написаного у третьому класі й опублікованого у шкільній стіннівці вірша про Леніна й закінчуючи останнім ліричним творінням двотижневої давності, Протяг зберігав у рукописному і друкованому на машинці варіантах у доброму десятку товстезних течок. Йому б не полінуватися перебрати увесь той поетичний мотлох та віддати усе краще на редагування. Дивись, і нашкреблося б кілька десятків справжніх віршів, з яких і книжку не соромно зробити. Важко зрозуміти, чи то Протяг лінувався, чи жалів грошей, бо, як відомо, зараз в Україні не письменникам платять за книжки, а навпаки, але Іванів творчий доробок жовтів собі у зав’язаних шнурочками течках, захований від очей потенційних читачів. А що славу Іван любив, то, перебуваючи під градусом, коли хтось із компанії читав вірші, не проминав нагоди побалувати оточуючих і своїми творіннями. Щойно виникала бодай невеличка пауза, Протяг починав декламувати. Ще й страшенно ображався, коли поетичні лаври діставалися не йому. Ось і зараз творча ревність розв’язала Іванові язика і він продовжував:

На Майдані нас так багато — Громадяни ми, а не зброд! Тут вмирає покірний натовп, Тут народжується народ…

По цих словах Протяг знову причепився до Миколи:

— Чого ти не пишеш?

— Бо не хочу, — спокійно відповів той.

— І правильно робиш! — правив своєї Іван. — Бо тільки спробуєш написати, я тобі морду поб’ю!

— Іване, навіщо тобі ті пародії? — почав урезонювати п’яного Микола. — Краще давай вип’ємо!

— То неси, — погодився Іван.

Поцілувавши Ауріку, Микола подався до шинквасу.

— Чим ти порадуєш спраглу душу? — звернувся до турка-бармена.

— Я вас нє понімаю, — ламаною російською відповів той. — Скажітє по русскі, что ви хотітє?

— Я хочу випити, — продовжував українською Микола. — Що у тебе є?

— А, я понімай! Єсть віскі, коньяк, вотка, ром, джин, віно…

— Давай джин.

Бармен дістав звідкись з-під прилавка почату пляшку джину й міриться наливати у склянку.

— Та що ти цяпаєшся тими дрінками!? — буркнув Микола. — Давай усю пляшку! — Пам’ятаючи, що в Туреччині заведено торгуватися навіть у аптеці, він перехопив посудину й тицьнув барменові один долар.

— Мало, — поганенькою російською каже той.

— На ще один.

— Всьо равно мало, — стоїть на своєму турок.

— А так? — Микола кидає на прилавок десять російських рублів.

— Мало.

— Тоді тримай ще дві гривні!

— Что ето такоє? — бармен відсовує від себе асигнацію. — Я нє знаю такіх дєнєг.

— Бери, бери! Це українські бакси!

Нарешті, коли бармен здався й Микола з пляшкою попрямував до столу, врепіжила раптова тропічна злива. Тож за якусь мить від недавнього гамірного товариства у саду нікого не залишилося. Останніми подалися у свої будиночки Зоя, яка про всяк випадок прихопила до непристойності вірного своїй далекій Галі Івана Протяга, та Ліда з Ольгою, яких було не відірвати від величезного, як найближча гора, Петра Здоровила. Не перестаючи заливатися сміхом, він усе повторював:

— Українські бакси! Ну й насмішив!

Залишившись удвох, Микола з Аурікою почувалися так, ніби вони одні на усій планеті. Пригорнувшись одне до одного під рясним лимоном, зовсім не помічаючи дощу, вони милувалися несподівано яскравою загравою, що палахкотіла над горами на півдні. Десь там, де впирається у небо предковічна Тахтали.

Якщо вірити легендам, то вони спостерігали не що інше, як пекельний вогонь міфічної Химери, що проривався на поверхню.

Після зливи у посвіжілому нічному саду настала така тремтлива тиша, що було чутно, як скриплять пружинами матраців заселені