Читати книгу - "Муссоліні"

відмовитися від політичних розколів, ризикували спорожнити міф про «революційну війну», видалити з нього соціальний зміст, а порожнє місце заповнити націоналістичними почуттями захисту батьківщини, що опинилася в небезпеці, та закликом до воєнної диктатури.

Відповіддю Муссоліні на перспективу кризи інтервентистського руху (яку він вважав практично неминучою після Капоретто) стала ідеологія «окопності», пильна увага до світу «фронтовиків» і очікувань, що його підживлювали. У момент максимальної невпевненості щодо долі світового конфлікту, в момент, коли всю націю було покликано зробити надзвичайне зусилля, аби протистояти ворогові, він нарешті чітко усвідомив справжню ставку в цій війні, а також політичні та соціальні результати, які їй судилося породити: в цій війні вирішувалися не так питання династичного спадкування або територіальних завоювань, навіть якщо для молодої італійської нації це могло мати значення (заради такої мети він ладний був де в чому поступитися націоналістам), як проблеми іншого змісту, умовно об’єднані в питаннях: хто буде командувати Італією після війни? Хто матиме офіційне право постати у керма країни після бажаної перемоги?

Саме на цьому етапі почалося його справжнє політичне відчуження від соціалізму й пошук нової політичної формули, заснованої на згоді між «фронтовиками» та «виробниками». Символічним документом цього нового етапу стала стаття, опуб­лікована Муссоліні в «Popolo d’Italia» від 15 грудня 1917 року під назвою «Окопократія» («Trincerocrazia»), в якій визнавалося, що від конвульсій Першої світової, від союзу крові та зброї народилася нова соціальна аристократія, якій судилося вже в близькому майбутньому перетворитися на політичну силу й радикально змінити політичну арену: аристократія окопів. Згідно з його прогнозом,

Італія прямує до двох великих партій: тих, хто там був, і тих, кого там не було; тих, хто воював, і тих, хто не воював; тих, хто працював, і тих, хто паразитував14.

Муссоліні одним із перших зрозумів, яку об’єктивно революційну або принаймні дестабілізуючу роль зіграють мільйони фронтовиків, якою потужною масою для політичного маневру стануть ветерани, інваліди, каліки, щойно вони повернуться до цивільного життя: «Ця величезна маса – усвідомлюючи отриманий на війні досвід – неминуче призведе до зміщення балансу»15. «Старі ментальні схеми», «старі партії», «старі обличчя» будуть зметені тими, хто мужньо й непохитно витримав «жорстоке та криваве учнівство в окопах»16, і тому їм судилося стати голов­ними дійовими особами в завтрашній Італії.

Саме в цій статті вперше чітко виявився політико-концеп­туальний перехід майбутнього диктатора від соціалізму, який так і залишався для нього чужим і проблемним, до фашизму, хоча сам термін іще не існував у звичній для нас формі. Натякаючи на політичне майбутнє післявоєнної Італії, Муссоліні написав: 

Слова «республіка», «демократія», «радикалізм», «лібералізм», навіть слово «соціалізм» уже не мають сенсу: вони його набудуть завтра, і цим новим сенсом їх наповнять мільйони «повертанців». І це вже буде зовсім інша річ.

Це може бути антимарксистський, наприклад, і національний соціалізм. Мільйони робітників, що повернуться до борозен на ланах від борозен окопів, зведуть докупи дві антитези: клас і націю17. 

Цей стрімкий розворот у бік окопника та людини праці завдяки пильному аналізу реальності війни й очевидним синдикалістським настроям, а ще через чималий вплив на Муссоліні прикладу індустріальної спільноти Мілана пояснює, чому з 1 серпня 1918 року газета «Il Popolo d’Italia» кардинально змінила підзаголовок: «соціалістичний щоденник» став саме «щоденником фронтовиків і виробників». За кілька днів він пояснить зміну назви, і його слова матимуть рішуче значення для розуміння механізмів повільного, але незворотного переходу від революційного соціалізму юнацького періоду до фашизму в більш зрілому віці, а також для розуміння політико-ідеологічних, психологічних мотивувань його поведінки: 

Я вже давно запитую себе: що таке соціалізм з точки зору економічних, філософських і політичних учень? Що таке соціалізм в аспекті практичної та щоденної діяльності? Чи досі існує соціалізм? [...] Я довго думав і все одно не знайшов задовільної відповіді на ці запитання. Вірю, що і самі соціалісти [...] цього не знають. Знак питання залишається. Отже, я запитав себе: «Чи я соціаліст?» Перед тим як відповісти «ні», мені потрібно було з холодною розсудливістю подолати відлуння сентиментальності, пригасити «місячне сяйво» спогадів про родину та юність, перебороти підводні рифи, що здавалися нездоланними у величезному морі пам’яті, розбити вщент психологічну звичку.

Я переконався в тому, що слово «соціаліст» позбавлене сенсу. Розумна людина не може бути чимось одним. Не може – якщо вона розумна – завжди залишатися однаковою. Вона мусить змінюватися. Не можна завжди бути соціалістом, завжди респуб­ліканцем, завжди анархістом, завжди консерватором. Дух – це насамперед, «рушійна сила». Незрушність властива мертвим. Той, хто ніколи не змінює напрямок своєї думки, хто ніколи не змінює формат своєї думки, – не людина з плоті й крові, а бутове каміння [...] Мене не обмежував цей ярлик, я його вже давно зірвав, але сьогодні я відчуваю себе вільніше. Я вільний бути хоч інколи собою, тільки собою, ніким іншим – лише собою.

[...] Я намагаюся бути людиною, що думає про «потім» [...] людиною, яка діє на упередження. [...] Ті, хто хапається за старі ярлики, нагадують мені потерпілих на морі, що чіпляються за уламки затонулого корабля. Уламки називаються: соціалізм, лібералізм, республіканізм, елекціонізм, реформізм. [...]

Ми не дозволимо літері вбивати дух. Ми будемо – і це не гра слів – не тими, ким були, і не тими, ким ми є, але тими, ким будемо та хочемо бути18. 

Післявоєнний період і народження фашизму 

Завершення війни (перемир’я було підписане 3 листопада 1918 року) означало для Муссоліні початок тривалого і суперечливого дворічного етапу, сповненого коливаннями, пере­осмисленням, невдалими політичними спробами, зітканого з відкритих і закритих дверей, із союзів і розлучень, із випадкових зближень і раптових відчужень, із відчайдушних тактичних пасток, із небувалих перехресть між лівими і правими силами, між соціальними та революційними імпульсами, між націоналістичними та палеоліберальними аргументами. І наприкінці цього періоду остаточних політично-організаційних форм набула нова політична сила – фашизм. На тлі політико-соціального занепаду післявоєнної Італії цей етап характеризувався виснажливим пошуком якогось нестандартного рішення,