Читати книгу - "Вершник без голови"

Та до самого порятунку було ще далеко. Певності, що їм пощастить утекти, вони не мали, бо мустанги, збагнувши їхній намір, круто повернули й із злісним іржанням пустились учвал слідом за ними. З цієї хвилини почалася прудка, невпинна гонитва через прерію, змагання на швидкість між кіньми без вершників і кіньми з вершниками.

Час від часу Моріс озирався через плече, і, хоч відстань між ними й табуном, виграна ще напочатку, не зменшувалась, з його обличчя не сходив тривожний вираз. Коли б він був сам, то міг би тільки посміятися зі своїх переслідувачів, бо знав, що його гнідий — також мустанг — перескаче будь-якого суперника. Не те — плямиста лошиця: вона бігла як ніколи повільно, неначе зовсім не хотіла врятуватися від переслідування, — як ото кінь, коли його ведуть з рідної стайні.

— Що б це мало означати? — пробурмотів мустангер сам до себе. — А що, як вона ще впреться перед стрибком? Тоді нам кінець. Там важитиме кожна секунда.

— Вони не доганяють нас? — запитала Луїза, помітивши його тривогу.

— Поки що ні. На жаль, попереду в нас буде чимала перешкода. Побачим, як ми її подолаємо. Я знаю, ви вправна вершниця і не злякаєтеся стрибка. Але ваша лошиця… Щодо неї я не певен. Ви знаєте її краще. Як по-вашому, чи зможе вона стрибнути через…

— Через що, сер?

— Зараз побачите. Ми вже під'їжджаємо до того місця.

Уявіть собі цю розмову двох вершників, які мчать поряд прерією, покриваючи щохвилини майже милю.

Як і казав мустангер, вони невдовзі побачили перешкоду — серед прерії зяяв крутий яр, не менш як п'ятнадцять футів завширшки і такий самий завглибшки, що тягся в обидва боки скільки око сягало.

Повернути праворуч або ліворуч було не можна: це дало б мустангам змогу пуститися навскоси й надолужити відстань. Яр треба було перетнути, бо інакше табун напевне наздогнав би їх. А перетнути його вони могли лише в один спосіб — стрибком щонайменше на п'ятнадцять футів.

Моріс знав, що його кінь зможе зробити такий стрибок — йому це була не первина. А плямиста лошиця?

— Як гадаєте, вона зможе перескочити? — занепокоєно спитав він, коли вони, вже трохи повільніше, під'їхали до краю того провалля.

— Я певна, що зможе, — почув він тверду відповідь.

— А ви — чи втримаєтесь ви в сідлі? Креолка зневажливо засміялася.

— І це питає ірландець! Я певна, сер, якби ви сказали таке котрійсь із ваших співвітчизниць, вона б не на жарт образилася. Навіть я, уродженка болотистої Луїзіани, вважаю ваше запитання не дуже чемним. Чи втримаюсь я в сідлі! Та я втримаюсь, хоч куди б вона мене понесла!.

— Але, міс Пойндекстер, — нерішуче мовив мустангер, — а що, як вона все-таки не зможе? Коли ви маєте хоч найменший сумнів, то чи на краще залишити її? Я певен, що мій кінь легко перенесе на той бік нас обох. Покинувши лошицю тут, ми напевне врятуємося від переслідування. Адже дикі жеребці…

— Покинути мою Луну! Щоб її забили на смерть чи роздерли на шматки! Ні, ні, містере Джеральде. Моя плямиста надто дорога мені. Ми з нею разом перескочимо це провалля, як зможемо. А як ні, то разом скрутимо собі в'язи… Вперед, моя люба! Бачиш, це той, хто наздогнав тебе, полонив і приборкав. Доведи йому, що твій дух ще не зламано, що ти здатна скинути з себе і дружні, і ворожі пута. Стрибни так, як ми з тобою не раз стрибали останнім часом. Ну, летімо!

І, не чекаючи, поки мустангер подасть приклад, відважна креолка стрімголов помчала до краю провалля і перелетіла його так, як, очевидно, робила «не раз останнім часом».

В ту хвилю, коли мустангер стежив за її стрибком, його заполоняли три думки, чи, точніше, троє почуттів. По-перше, він нетямився з подиву; по-друге — відчував невимовний захват; а от третє почуття визначити не так просто. Воно виникло в ньому тієї миті, коли він почув слова: «Моя плямиста надто дорога мені».

«Чому?» — думав він — і коли вдарив гнідого острогами, і тоді, коли летів на ньому понад зяючим проваллям.

Та хоч як щасливо втікачі подолали перешкоду, це ще не давало їм певності в порятунку. Диких жеребців те провалля зупинити не могло. Моріс знав про це й озирався назад з такою самою тривогою, як і раніш. А може, навіть з більшою. Хоч яка була коротка затримка перед проваллям, а проте дала переслідувачам відчутну перевагу. Від самого початку гонитви мустанги ще не були так близько, як тепер. Моріс не мав сумніву, що, досягши краю провалля, вони навіть не сповільнять чвалу й перескочать яр, не зупинившись, одним махом.

«А тоді? Що буде тоді?» — подумки запитав себе мустангер і аж зблід, не знаходячи відповіді.

Перескочивши через провалля, він не забарився ні на мить і скакав далі рівним чвалом, а його супутниця, як і перед тим, їхала близько позад нього. Та тепер мустангер, здавалося, не поривався вперед так, як досі. Він ніби вагався, не міг дійти певного рішення.

Проскакавши так ще трохи, мустангер натяг поводи і круто повернув коня, так наче раптом вирішив податися назад.

— Міс Пойндекстер! — мовив він до дівчини, яка саме порівнялася з ним. — Далі ви поїдете без мене.

— Чому, сер? — спитала Луїза, сильно потягши на себе поводи і миттю спинивши свою лошицю.

— Якщо ми поїдемо разом, вони наздоженуть нас. Треба якось зупинити цих знавіснілих тварюк. І зробити це можна тільки тут, іншої нагоди не трапиться… Бога ради, ні про що не питайте! Ще десять секунд — і буде запізно. Бачите, онде блищить вода? То ставок. Скачіть просто туди. Там буде дві високі огорожі, перед ставком вони сходяться. Ви побачите прохід, а збоку лежать жердини. Якщо я на той час не над'їду, скачіть у ту загороду, злазьте з коня й перекрийте жердинами прохід.

— А ви, сер? Ви ж ризикуєте життям!

— За мене не бійтеся. Сам я майже нічим не ризикую. Якби не ваша лошиця… Ну ж бо, благаю вас, скачіть! Не спускайте з очей ставка, він буде вам за маяк. І не забудьте перекрити прохід. Ну ж бо, вперед!

Секунду чи дві дівчина ще вагалася, наче їй не вистачило рішучості залишити того, хто стільки зробив задля її порятунку, а зараз, можливо, сам наражався на смертельну небезпеку.

На щастя, вона була не з тих полохливих дівчат, які в скрутну хвилину втрачають глузд і тягнуть на дно свого рятівника. Вона