Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

Я категорично заявив, що, ставлячи своєю метою продовження збройної боротьби за всяку ціну і збереження армії до весни, уже зважився прорватися у затил білих росіян. Після знищення білих боротися проти червоних. Трутенко стояв ще на іншому становищі. Він був не проти переходу до Червоної Російської Армії, але він і старшини дивізії боялися, що червоні призначать усіх на страту. Трутенко мав рацію, бо Третя дивізія далася взнаки росіянам, коли нею командував Ол. Удовиченко. У запілля йти Трутенко теж вважав небезпечним, бо партизанка вимагає великого досвіду й особливо її важко провадити зимою. Найкращий вихід, на думку Трутенка, був у тому, щоби переїхати на терени, зайняті польськими військами, де всі мали бути інтернованими. Тим, хто хоче йти на партизанку, він пропонував дати дозвіл. Нарешті Омелянович-Павленко сказав, що запорожці не підуть під команду Волоха, а в Польщу вони теж не підуть, бо мають досить досвіду зі свого перебування в Румунії під час переходу з півдня до решти армії. Тому Запорізька дивізія вирушить на Полтавщину та Катеринославщину.

Загроцький згодився йти в запілля, а за ним згодився на те і Трутенко.

Перебіг цілої наради виявив непохитне бажання всіх, за винятком Трутенка, зберегти Українську Армію як силу озброєну й організовану ціною хоч би найбільших жертв і ризику. Опріч того, я особисто вважав конечним не припиняти збройної боротьби за визволення. Перерва у боротьбі, на мою думку, деморалізує маси і ослаблює їх активність, так потрібну для нації гноблених. І бажання зберегти в руках зброю, не змінюючи при тому національного прапора, взяло гору. Рішення було прийняте.

Старший із командуючих дивізіями Омелянович-Павлом, повідомив про наше рішення І, Мазепу та інших міністрів.

Далі нарада продовжувалась разом з міністрами. І. Мазепа запитав, чи бажано, щоб уряд (власне, частина його) перебував при війську. Командуючі дивізіями висловилися проти того, тому що перебування урядового центру при армії знижувало б рухливість частин, яка мусить бути якнайбільшою при партизанці. Опріч того, уряд часом впливав би негативно на швидкість прийняті рішень, у чому ми вже переконалися. Я запропонував, що щ політичної роботи серед населення і зв'язку з урядом бажано мати при дивізіях і штабі армії політичних референтів, призначених урядом. Пропозицію прийнято, і п. Мазепа призначив референтами Феденка, Скляра, Чубука, Гарасима, Загурського, М. Левицького і Совенка.

Після того І. Мазепа оголосив відозву уряду. Ця відозва є твором тої частини уряду, що пробилася з військом до Любара. Вона є останнім акордом політики кабінету І. Мазепи, бо після того кабінет фактично розпався на дві частини. Соціал-рсволюціонери після невдалих спроб зорганізувати владу «трудових рад» зникли з політичного обрію. Міністри, цю належали до партії соціал-демократів, продовжували тримати зв'язок з армією і давати поради в політичних питаннях. І. Мазепа майже цілу зиму перебував на окупованій росіянами Україні. Усі політичні референти, за винятком безпартійного Совенка, теж належали до партії соціал-демократів. Наведу зміст відозви повністю:

«Від Правительства Української Народної Республіки. У будуванні Самостійної Української Республіки в сей момент кінчається один період — період нечуваної геройської боротьби і веляких страждань Українського Народу. Доля судила, що Український Народ на шляху до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу. Територія України вважалася і вважається як принадна здобич для кожного, хто може своє бажання піддержати оружною силою, а не як хата вільного Українського Народу і свобідних рівноправних меншостей цієї країни.

Російські комуністи бажають за допомогою матеріальних багатств Украіни держати свою Совітську Республіку. Російські контрреволюціонери почали відновлення російської царської імперії походом на Україну. Імперіалістичні держави Європи будують свою політику на Сході через поневолення України. Тому не див, що Український Народ, полишений дише на власні сили, не міг досі твердо стати на ноги в будівництві своєї держави.

З моменту евакуації Києва, після повалення гетьманського насильства, Українська Народна республіка була вічно під страшною загрозою захоплення ворогами. І лише завдяки надзвичайному героїзмові народу і війська держалися ми проти наших противників.

За час цієї боротьби в боях полягло велике число нашого вояцтва, а ще більше вірних синів України загинуло від усяких заразних хвороб. Держави світу не тільки байдуже дивилися на те, що Український Народ гине без усяких санітарних засобів, а навіть заборонив привозити на Україну потрібні нашому війську ліки!

Правительство Української Народної Республіки і республіканське військо, які заводили лад і порядок на території України, спираючись на демократичні принципи, не були в силі виконати свої завдання, бо буржуазно-демократична Європа відрізала нашу територію від взаємовідносин зі світом, унаслідок чого наш край знову кинули у чорну, страшну анархію.

Через усе те наше державне діло стояло многократно перед катастрофою у січні 1919 року — у Києві, у лютому — у Вінниці, у травні — у Волочиську, у червні — у Кам'янці. Усе це етапи Українського народу по дорозі на Голгофу.

Бичований і знеможений піднімався піднімався він у свої завзятті до свого самостійного життя, до нових спроб стати вільним і рівноправним громадянином світу. І, напевно, наше робітничо-селянське військо виконало б своє завдання, коли б тяжкий іспит історії не знесилив матеріально і морально наших організованих сил.

Перехід Галицької Армії на сторону Денікіна поставив нашу армію в надзвичайно важке стратегічне становище, бо одночасно з передачею ворогові великої кількості військового майна для його наступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія.

Це примусило державний апарат нашої республіки і військо залишити район Кам'янця, Проскурова і Старокостянтинова і перейти в місцевість, де би наша армія могла відпочити, поправитись і знову як організована і дисциплінована сила піти в наступ проти ворога. Відступ армії у тяжких умовах розстроїв наш державний урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії.

У цей критичний для української державності момент, коли наша армія зосереджувалася у районі містечка Любар, кіпка авантурників, прикриваючи свої плани світськими лозунгами, задовольнила свої грабіжницькі заміри тим, що по-зрадницьки пограбувала державну скарбницю. Цим наша армія поставлена в ще скрутніше матеріальне становище.

У зв'язку із зазначеним станом речей Уряд Української Народної республіки заявляє, що він тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність. Військо одержить від нашого командування ті завдання, які воно повинно виконувати. Уряд республіки для державного діла перебуватиме в певному місці, щоб маючи зв'язок з народом і військом, керувати справами України і представляти й перед іншими державами і народами так, як цього будуть вимагати інтереси нашої Республіки.

Уряд не припиняє свою діяльність і докладе усіх сил, щоби боротьба українського народу за визволення була доведена до успішного кінця.