Читати книгу - "Фройд би плакав"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Однак вони не тицяються в тебе органами – це не може не тішити, – зітхнувши, підсумувала вона.
Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом. Візу в цю благословенну країну можна було отримати просто на кордоні, заплативши 30 універсально-національних одиниць. Як завжди, Марла виявилася першою українкою. яку побачив цей прикордонник за життя. Як завжди – здивований трохи погляд. Зате, дай їм, Боже, щастя-здоровля, жодних тобі принижень чи зволікань-звірянь-дзвінків-розпитувань. Ними, як Марла вже встигла з'ясувати за півроку подорожей, люблять займатися не лише прикордонники суперрозвинутих країн, «де вулиці мощені золотом». Митник – це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні-па-вєз-ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…
– Бувають винятки, ти знаєш. Я вже люблю цю їхню країну. із просуванням вглиб «ця їхня країна» дивувала й тішила ще більше.
– Відразу видно країну буддистів, – Х'ялмар показував на фрески з рекламою міцного алкоголю, нафарцикльовані фарбою просто на стінах житлових будинків. Деякі з них від часу встигли полупитися й виглядали тепер ну просто дуже древньо й автсн-тично.
– Дивися, які в них гарні жінки! – Марла захоплено розглядала крізь вікно жінок різного віку, що, сидячи край дороги, розчісували коси. Фігурки жінок чергуватися з фігурками чоловіків, що тут же, край дороги, справляли малу потребу.
– Цікаво, яка тут символічність.
Марлині очі страшенно тішилися від споглядання пурпуру й фіолету жіночого вбрання. Геть усі кольори Непалу виглядали насиченими й довершеними. Глибокий червоний, глибокий зелений…
– Оп-па, знову солдати.
Зелений увірвався до салону автобуса. Вдивлявся в обличчя місцевим. Усіх, окрім вже зовсім шанованого віку старих, та ще Марли з Х'ялмаром, попросили вийти на паспортний контроль.
– Чого вони?
– Бояться маоїстів.
– Ага. і думають, що бєлий чєловєк тут ні при чім… От, треба здати фішку маоїстам, аби знали, кого вербувати.
Пасажири повернулися до автобусу. Всі усміхнені, всі без напрягу. Як потім з'ясувати для себе Марла з Х'ялмаром, урядове полювання на маоїстів стато для непальців чимось на кшталт щоденного прогнозу погоди. Ніхто не сахався табунів солдат, що залягали по придорожніх криївках з автоматами, ніхто особливо не непокоївся, чого вони там бігають по полю. Вікна автобуса, з яких видно всі ці перегони й маніпуляції – екрани барного телевізора з нецікавою програмою від «Еvrosport».
Солдати спокійно посміхалися на вулицях, мирні жителі спокійно посміхалися на вулицях, маоїсти спокійно посміхалися в кушах, мріючи про державний переворот. Король із королевою офіційно посміхалися під час візитів, і, можливо, парилися всенародною не-любов'ю.
– Розкажи мені ще раз про те, що там трапилося н королівському палаці, – позіхнула Марла. День уже був при смерті, як вони в'їздили в передгір'я Гімалаїв.
– Ну, там відома лише ця романтична офіційна версія, що є у кожному путівнику.
– Яка-а-а…? – нила Марла, охоча до вечірньої казочки.
– Така, шо молодий і красивий коронний принц поїхав вчитися до Лондона. Там закохався у прекрасну чи не дуже…
– У прекрасну!
– Ну добре, у прекрасну дівчинку, котру привіз на канікулах знайомити зі своєю августійшою родиною.
– Що, сказав: «Нє хачу учіцца, а хачу женіцца»?
– Типу того.
– і що старі?
– А король із королевою йому сказали: «Нє-а, любий, кров у ній червона, нам така не лізе!»
– Що, так і сказали?
– Марло!
– Що?
– Це б ти так сказала!
– Я?! Я за змішані шлюби.
– Ну й добре. Все, казочці кінець.
– Нє, не кінець! і що далі?
– То be continued.
– Х'ялмар, свиня!!!
– Хрю.
– Ну Х'ялмар…
– Ок, востаннє вибачаю. Тоді, значить, коронний принц вийшов за двері й повернувся до їдальні з автоматом. Відтак досить успішно розрядив його в усю сімейку, не забувши про кохану й про останню кулю для себе.
– От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони – кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…
– Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.
– Дурний, скажи?
– Я слабо вірю в істинність легенди.
– А в що ж тоді?
– На престол сів братик короля-небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить. Подейкують, то він усе й підлаштував.
– Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.
– Зате взяли би маоїсти, хе-хе.
– Чшшш, не згадуй всує. Що вони – республіки хочуть?
– Та тут увесь народ не проти. Маоїстів же таємних – до чорта просто.
– Монархія – комунізм. із одної каки в іншу.
– Марло, заткнися, ти ж нічого в цьому не петраєш… -остання Х'ялмарова фраза вже, здається, їй просто наснилася. В автобус наповзло масних сутінків, все тарахкотіло й підстрибувало, заколисуючи Марлу все глибше і глибше.
Читванський Королівський Національний Парк був дуже вдалим місцем для не-вбивчого полювання. Такого собі сафарі, де ти сам втікаєш від носорога, біжучи зигзагами (в носорога слабкі очі, але дуже гострий нюх – тільки так його можна надурити… а ще – скидаючи із себе по одній речі й шпурляючи йому під ноги; рай-но зупиняється їх обнюхувати… стриптиз як спосіб порятунку), залізаючи на старі дровеняки й намагаючись із них не гепнутись. Англійські «протектори» минулих часів не поділяли цієї візії полювання – вони просто, від нєфіг робити, стріляли в усіх тварин без розбору. Ліпше б уже яйця собі чухали. До першої крові.
– Це там що за гора, – питала Марла в гіда, – Анапурна, чи що?
– Ото? Так, в хорошу погоду її видно…
– Гора-вбивця, – Х'ялмар притулив долоню дашком до очей, – п'ятдесят відсотків альпіністів, що хочуть вибратися на неї, гинуть.
– Ого, нічо собі… Це, якби ми з тобою вдвох туди полізли -ти би вмер?
– Я теж тебе люблю, Марлочко.
– Нє, ну скажи – страшно? А це ж тільки третя вершина. Ще ж перед нею йдуть К 2 і та, як її, в Сіккімі – Каньчінь… Каньчун…
– Каньчіньчонга.
– Ну все, таку дурнувату назву я запам'ятаю. Це ще крутіше від Уагадугу в Буркіна-Фасо.
– Яка ж ти неполіткоректна…
– Я знаю. Цікаво, скільки альпіків видряпується на Еверест?
– Відсотків під вісімдесят… Слухай, я що тобі – міністерство статистики?
– Типу того. Ти ж усе знаєш, Містер інтеллідженс.
– Спасибі.
– Прикинь, і всі ці гори називають «Ріск of Terror» [37] – чому?
– Бо всім там страшно дуже.
– А давай поліземо на Еверест?
– Двадцять тисяч доларів [38] ліцензія коштує. Щоби кожен дурень туди не пхався.
– Типу мене.
– Угу, типу нас. Зате можна до базового табору запросто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фройд би плакав», після закриття браузера.