Читати книгу - "Розкажи все"

Перегорнувши сторінки, не припиняючи писати, я кажу йому — так. Через це вона така vibrato[209].

Дивлячись поверх сторінок «Рабині кохання», крадькома кидаючи погляд на мої записи, він питає, що я пишу.

Податкову декларацію, кажу я йому. Я знизую плечима і кажу, що відповідаю на листи шанувальників міс Кеті. Переглядаю її контракти й капіталовкладення. Нічого особливого. Нічого дуже важливого.

Читаючи вголос з нового фіналу історії життя міс Кеті, Террі каже: «Кетрін Кентон цього не знала, але японські якудза заслужено відомі в цілому світі як безжальні, кровожерливі наймані вбивці...»

АКТ ДРУГИЙ, сцена десята

«...Убивця з якудзи, — читає коментатор голосом Теренса Террі, — може виконати вбивство всього лише за три секунди...» У наступному кадрі ми бачимо туманну вулицю. Уявні дублери міс Кеті та Вебстера прогулюються, роздивляючись вітрини, по безлюдному міському тротуару, позолоченому шкіркою сонячного світла магічної години. Це світанок чи сутінки, напевно сказати не можна. Швидка пара затримується біля вітрин, і міс Кеті уважно роздивляється блискучі намиста і браслети, які там виставляються, щільно й щедро оздоблені пучками блискучих діамантів і рубінів, а Вебстер не зводить очей з її обличчя, зачарований її красою так само, як вона — сяючим багатством численного виблискуючого каміння.

Коментатор читає далі: «...Згідно із звичайною технікою вбивства, до цілі треба наблизитися ззаду...»

Пройшовши кілька кроків слідом за міс Кеті, ми бачимо особу, вдягнену в чорну-пречорну одежу; її обличчя сховане за чорною лижною маскою. Чорні рукавички приховують її руки.

«Те, що насправді сталося, може назавжди залишитися найдовшою таємницею світу кіно. Ніхто не зміг би сказати, хто саме заплатив за цей жахливий напад, — читає голос Терpi, — але в ньому виявилися всі ознаки роботи професійного найманого вбивці...»

Щаслива пара продовжує прогулянку, не звертаючи уваги ні на що, крім виблискуючого каміння та власного щастя. Вони рухаються в уповільненій бульбашці власного найвищого блаженства.

«Знаряддям убивства став звичайний льодоруб...» — читає Террі.

Ми бачимо, як фігура в масці витягує клин із гострої, наче голка, сталі, що мерехтить у сонячному світлі, з кишені пальта.

«Супротивнику треба лише зробити один крок, щоб дотягнутися до спини жертви...» — читає Террі за кадром.

Фігура в масці потайки підходить і миттєво опиняється за спиною міс Кеті. Ідучи за нею, чоловік протягує руку до її стрункої шиї, стискаючи жорстоко загострений льодоруб.

«Слідом за тим досвідчений найманий убивця протягує руку над плечем жертви й встромляє кінчик стальної зброї глибоко в м’яку ділянку над ключицею, — читає Террі. — Швидкий поперечний ривок серйозно пошкоджує підключичну артерію та діафрагмовий нерв, викликаючи смертельне знекровлення й задуху впродовж секунди...»

Так-так-так — на екрані відбувається саме це. Кров оббризкує найближчу вітрину, в якій виставлені яскраві, виблискуючі діаманти й сапфіри. Згустки й потоки гарячої крові малюють смужки яскраво-багрового кольору на полірованій шибці, а вбивця в масці тікає, і звук його кроків віддається луною по П’ятій авеню. У сцені вбивства Вебстер Карлтон Вестворд III стає на коліна в швидко зростаючу калюжу темно-червоної крові міс Кеті, бере її обличчя кінозірки в свої великі чоловічі долоні. Світло в її знаменитих фіалкових очах згасає — згасає — згасає.

«Конаючи, — читає Теренс Террі, — моя кохана Кетрін сказала: “Вебстере, будь ласка, пообіцяй мені, — сказала вона, — вшанувати та запам’ятати мене, поділившися своїм неймовірно талановитим пенісом з усіма найвродливішими, але найнещасливішими жінками цього світу”».

На екрані ідеалізована міс Кеті звисає безвільно в обіймах Вебстера, якого знімають поза фокусом. Сльози течуть по його обличчю, коли його дублер каже: «Клянуся». Потрясаючи скривавленим кулаком небесам у марному гніві, він кричить: «О, моя найдорожча Кетрін, я клянуся, що виконаю твоє останнє бажання якомога краще!»

Крізь тонкий шар червоної крові діаманти та сапфіри дивляться, спалахуючи холодом. Уся ця безліч відполірованих, виблискуючих граней відображає нескінченні версії кончини міс Кеті та нестерпний сердечний біль Вебстера. Смарагди та рубіни стають відстороненими, вічними свідками цієї драми і дивацтва справжнього людства. Персонаж Вебстер дивиться вниз, бачить кров на своєму годиннику «Ролекс», поспіхом витирає хронометр сукнею міс Кеті й притискає циферблат до вуха, щоб послухати, чи цокає він.

Читаючи рукопис «Рабині кохання», Террі каже: «Кінець».

АКТ ДРУГИЙ, сцена одинадцята

Професійна плетуха Ельза Максвелл якось сказала: «Всі біографії — це збірка неправд». І трохи пізніше додала: «Як і всі автобіографії».

Критики з радістю пробачили б Ліліан Гелман кілька фактичних неточностей стосовно Другої світової війни. Те, як вона все виклала, було історією — але навіть краще. Можливо, вона показала і не справжню війну, але таку війну нам би хотілося вести. З цієї точки зору вона була геніальною, насиченою та змістовною — коли Марія Монтез перерізала горлянку Лу Костелло. Після цього Боб Гоуп[210] відбив чечітку, протанцювавши свій авторський «трак-так» по полю з бойовими фугасами.

У порівнянні з прем’єрою «Безумовної капітуляції» жоден піхотинець не присідав в окопі, жоден рядовий у танковій башті ніколи не трясся з таким острахом, як моя міс Кеті, коли вийшла на ту сцену. Вона являла собою зручну ціль для кожного, хто сидів у партері. Танцюючи та співаючи, вона була легкою здобиччю. Кожна репліка та кожен крок могли легко стати для неї останніми, і хто 6 це помітив серед вогневого валу фальшивих куль і артилерійських набоїв, які хитали театр тієї ночі. Будь-який підступний найманий убивця міг зробити смертельний постріл і втекти, поки театрали аплодували б черепу чи грудям міс Кеті, що розриваються від кулі, думаючи, що смертельний вибух — просто дуже ефектний спеціальний ефект. Вирішивши, що її видовищне публічне вбивство — просто поворот сюжету в епічній сазі Лілі Гелман.

Отже, міс Кеті танцювала. Вона займала кожен дюйм декорацій так, наче її життя залежало від цього, постійно крутилася й уникала будь-якого місця на сцені, видиралася на бак військового корабля, потім пірнала в теплі води Тихого океану, і слова пісні Артура Фріда посилали бульбашки крізь воду, а міс Кеті з’являлася на блакитній поверхні, все ще тримаючи ноту Гарольда Арлена.

Цей жах наповнив її виступ такою енергією, такою яскравістю, викриваючи все краще, що міс Кеті давала своїм шанувальникам протягом десятиріч. Створивши вечір, який люди будуть пригадувати все своє життя. Наповнивши міс Кеті такою жвавістю, яка так