Читати книгу - "Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]"

Він проводив Вер до самого дому.

На східцях, коли Серафікус ґалянтно й церемонно поцілував руку Вер й збирався повернутися, щоб іти, раптом, цілком для нього несподівано, з запалом в очах, уся розквітнувши, сміючись, Вер перегнулась через поруччя, нахилилась до Комахи, схопила його за шию, пробігла в швидкому побіжному поцілунку губами по його губах, щоці, і тоді на вухо прошепотіла Комасі:

— Я вас люблю, Серафікусе!

Простукотіли черевики по каміннях східців, глухо прозвучала здалека нагорі відповідь «свої», дзвякнув ланцюжок, і все замовкло.

Комаха стояв приголомшений і розгублений. На губах і на щоці у нього залишилися сліди карміну.

На східцях різко пахло уриною. Чорна кішка з пожадливими, напівзакритими зеленими очима, піднявши хвіст, напружено згинаючи гнучке тіло, терлась об ґрати східців. Поглянувши на Комаху, вона нявкнула довго й жалібно, показуючи йому молочно-білі зуби.

Розділ 14

Наступного дня Комаха чекав на Вер. Він не зважився був прийти до Ельснерів і подзвонити. Він не хотів бути нетактовним. Він стояв у воротях протилежного будинку через вулицю, нервувався й ждав, щоб вийшла Вер. Він стояв непорушно, дивлячись в одну точку. Він міг простояти годину, добу й не помітити, як лине час.

Накрапував дощик. Іноді переставав, іноді збільшувався. Вер могла зовсім не вийти з дому, але він стояв і ждав.

Нарешті — Вер! Комаха пішов назустріч.

Вер спитала:

— Ви йшли до нас?

Він не йшов до них, він ждав її. Запитання поставлено так, що Комаха відповів:

— Ні!

— Ну, якщо ні, то проведіть мене.

Вони пішли. Вер ішла трохи попереду, Комаха дещо відстаючи. Він бачив вигин капелюха, підголену шию, кінчик гострого прямого носа, обтягнене синім жакетом плече.

Вони пройшли кілька кроків, коли Серафікус перервав мовчання:

— Я хотів би поговорити з вами, Вер.

Вер запропонувала:

— Повернімось додому! Там буде зручніше.

Вони піднялись по східцях. Комаха йшов за Вер.

Ноги в панчохах кольору достиглої пшениці були міцні й стрункі. Коротка синя спідниця окреслювала м'який прямокутник над литками, де згинались ноги. Поруч з ними на східцях, вигинаючи гнучке тіло, сходинка за сходинкою, підіймалась кішка з пожадливими круглими зеленими очима. Вона йшла нечутно, ледве торкаючись лапами сходинок. На східцях різко пахло кошачою уриною.

Вер почувала, що Комаха хвилюється. Його хвилювання передавалось їй. Вона не наважувалась озирнутись. Вона вся була в напруженому чеканні несподіванки: відчуття краю безодні, моменту зриву, хвилинної миті падіння шкереберть у непритомність, у провалля.

Вона була певна, що ось зараз, як тільки вони ввійдуть у кімнату, він схопить її, закине обличчя і, притиснувши її до себе, відкидаючи рукою волосся, пожадливо й злісно прошепоче їй в уста, в її закинене обличчя:

— Я люблю вас, Вер! Я хочу вас, Вер!

Підвладна своїй уяві, Вер почервоніла. Кров прилинула їй до обличчя. Обличчя палало. У тремтінні похололи пальці, чоло і ніс. Вона зблідла. Вона не здавала собі ясно справи, що вона зробить, якщо це станеться — відповість «ні» абож покірно й мовчки простягне, віддаючи й віддаючись, уста. Чи може, ображена різким рухом настирливих рук, вирветься в обуренні від нього і сухим гострим тоном, хльосканням батога, обірве:

«Василю Хрисанфовичу! Ви забулись!»

Нервуючись, вона одімкнула двері французьким ключем. Непевна себе, вона швидко відчинила двері до своєї кімнати:

— Йдіть!!

Хіба можна передбачити перебіг подій? Вер знала одне: масивна постать дужого Комахи імпонувала їй.

Зрештою вона губилась перед цим великим масивним чоловіком.

Комаха ввійшов у кімнату і спинився біля дверей. Він не рухався. Це дало їй можливість дещо заспокоїтись. Вона ще тремтіла в нервовому напруженні, але тремтіння поволі спадало вже. Вона ввійшла в ролю чемної господині. Ритуальна усталеність форм вступала в свої права. Вона запропонувала:

— Прошу, сідайте!

Комаха сів. У свідомості Вер промайнула уява того, що він оце зараз зробить, як вона підійде до фотеля, в якому сидить Комаха, стане біля фотеля. Комаха простягне їй руку, вона дасть йому свою. Повторюючи уявлену вигадку, вона наблизилась до фотеля.

Комаха не дивився на неї. Він узяв зі столика попільничку й почав уважно й мовчки розглядати, ніби прийшов сюди навмисне тільки для того, щоб подивитись на цю попільничку.

Поводження Комахи здивувало Вер. Воно справило на неї враження, їй здавалось, що це певність чоловіка, здатного на спокійну й врівноважену методичність вчинків, що плекає в собі повільність ведмедя. Що це тваринний спокій. Вища міра чоловічої певности себе і жінки, яка повинна йому належати.

Уникаючи очима зустрічатись з Комахою, Вер поглянула на його масивні, важкі пальці… Цими пальцями гнути срібні карбованці і вузлом в'язати залізну кочергу. Вер відчувала, як хруснуть кості і в слабій безвільній безсилості здригнеться її тіло в його важких обіймах.

Не підводячи очей з попільнички, грузький і масивний, заповнивши своєю монументальною мішкуватою постаттю вузький для нього фотель, Комаха почав говорити. Він говорив, розтягуючи слова, з перервами між окремими уривчастими нескінченими фразами.

— Бачите, я прийшов… Вчора трапилось непорозуміння. Ви, певне, мене не зрозуміли.

Слів було надто мало, щоб сказати все, що він мав сказати. Йому було важко звільнитись від спротиву цих двох слів «непорозуміння» і «не зрозуміли», що перші прийшли йому на згадку і в яких він безпомічно заплутався.

— Я не хотів би, щоб між нами були непорозуміння. Я хочу, щоб ви мене зрозуміли, бож я зовсім не такий, як ви можете гадати, а навпаки.

Говорити було важко, як людині, що довго бігла навздогін за трамваєм.

— Так ось я прийшов попросити в вас, якщо це можливо для мене, пробачення.

У владі свого уявленого збудження Вер не усвідомила сенсу сказаних слів. Слова, що їх вона чула, доходили до неї через якийсь туманний серпанок; це були глухі, далекі, розчавлені слова, які належали невідомій мові. Кожне слово було відокремлене, існувало само по собі і для себе. Не мова, а невідома «заумь».

Пробачення? Чому пробачення? Вона не зрозуміла сказаного. Що значило це слово? Та хіба не все одно, що говорить ця людина з лапами ведмедя?! Всі слова однакові, і всі вони непотрібні. Жадне слово не означає нічого. Вер ждала.

Комаха обірвав. Розгублено він поглянув на Вер, на її стиснені губи, на зблідле обличчя. Боляче відчув усю безплідність своїх нікчемних спроб виправдатись. Усе загублено. Пробачення не дано.

Стиснув руку і глухо в агонії безнадії сказав:

— Ну… то… я… піду.

Він підвівся.

— Ви йдете?

— Й-ду!

Слово було таке коротке, обірване,