Читати книгу - "Вітер у верболозі"

пізно, навколо темно й холодно, а він один у незнайомому лісі, без грошей, без надії повечеряти, йому, як і досі, далеко до друзів і до своєї домівки; мертва тиша навкруг після того ревіння та гуркоту ще більше гнітила його. Не наважуючись покинути рятівний захисток, Жаба заглибився в хащі, щоб якнайдалі відійти від залізниці.

Після довгих тижнів, проведених у в’язниці, ліс здався йому чужим, ворожим і, схоже, схильним насміятися. Нічні птахи дремлюги своїм майже механічним тріском та перестуком налякали Жабу: він подумав, що то десь поруч стражники нишпорять у лісі. Пугач безшелесно ринувся на нього згори, зачепив за плече крилом, і Жаба відскочив з моторошним відчуттям, ніби опинився в чиїхось лабетах; потім пугач відлетів, мов нічний метелик, і зареготав отим своїм «хо-хо-хо!». Жаба оцінив це як вияв обмеженості. А то ще здибав лиса; той зупинився, глузливо оглянув його з голови до ніг і процідив: «Слухай, прачко! Минулого разу ти не додала мені півпари шкарпеток і наволочку. Щоб більше такого не було!» — і гордовито пішов геть, а сам підхихикував. Жаба став шукати каменюку, щоб жбурнути в нього, але не знайшов, на превеликий жаль. Нарешті, голодний, закляклий і зморений, він нагледів дупло, в якому можна було заночувати, намостив у ньому гілок та сухого листя, ліг і міцно заснув.

Розділ 9 МАНДРІВЦІ ВСІ

Водяного Щура щось непокоїло, а що — він і сам не міг збагнути. Пишнота літа ще начебто буяла, і хоч на полях зелений колір уже потроху поступався місцем золотому, хоч уже зачервонілась горобина, а ліс то там, то сям поплямувала невмолима брунать, світла, тепла та барв, здавалося, не поменшало, і ніщо не кулилося ще мерзлякувато, ніби застерігаючи, що незабаром осінь. Але пташиний щебет у садах та чагарниках уже вщухав, і тільки ввечері ще не вгавали поодинокі завзяті співуни; та дрізд не переставав нагадувати про себе; в повітрі вчувалися близькі переміни і розлука. Зозуля, звісно, мовчала вже давно; не стало й багатьох інших пернатих, що досі були невід’ємною часткою рідних місць і тутешнього товариства; лави їхні, схоже, ріділи з кожним днем. Щур, який постійно спостерігав за перельотами птахів, помітив, що тепер вони летять здебільшого в одному напрямку — на південь; і навіть уночі, в постелі, йому здавалося, ніби він чує в темній височині пружні помахи крил, покірних всевладному покликові.

Природа має свій Гранд-отель, і в нього є свій сезон, як і в інших готелів. Настає час, коли гості один по одному спаковуються, оплачують рахунок і виїжджають, а в їдальні біля table-d`hotel — спільного Столу за сніданком чи обідом стає дедалі більше порожніх місць; коли замикають кімнати, згортають килими і звільняють покоївок та офіціантів. Та є й такі пожильці, що залишаються аж до наступного сезону, і вони не байдужі до всіх тих збирань у дорогу, прощань, палких суперечок про те, куди і як їхати, де зупинятися; до того, що Коло дружнього спілкування стає все обмеженішим. Це вибиває їх з колії, пригнічує, і вони починають бурчати: «Що за потяг до перемін? Чому б спокійно не лишитися, от як ми, й горя не знати? Ви й не уявляєте, як весело й цікаво у цьому готелі в міжсезоння тим, хто проводить тут цілий рік». — «Не маємо сумніву, що так воно і є, — завжди відповідають ті, хто від’їжджає. — Навіть заздримо вам... Може, колись і ми... А зараз мусимо... Нас уже чекає автобус... Наш сезон скінчився!». І от вони від’їжджають, усміхаються й кивають вам, а вас огортає сум і відчуття якоїсь кривди.

Щур належав до звірят цілком самостійних, прив’язаних до землі, і хоч би хто там від’їздив, він залишався; і все ж він не міг не помічати того, що носилося в повітрі, не відчути мимоволі його тривожного впливу.

Важко братися до якогось діла, коли навколо всі збираються в дорогу. Він покинув прибережжя, де в обмілілій, майже стоячій воді виріс товстий та високий очерет, і пішов прогулятися по суходолу. Перейшов кілька пасовиськ, на яких уже висохла й припала пилюкою трава, і заглибився у розлоге царство пшениці, жовтої, хвилястої і гомінливої, геть сповнене спокійного руху й тихого шарудіння. Щур любив поблукати тут, наче в лісі, серед твердих, міцних стебел, які немов тримають у тебе над головою дивовижне, золотаве небо, що весь час ніби танцює, мигтить і стиха шепоче; а то раптом пшениця знехотя похилиться під подувом вітерцю, а тоді знову розпрямиться і радісно стріпне голівками. У нього тут чимало друзів, така собі громадка вічно зайнятих, ділових звіряток, які, одначе, завжди знаходили вільну хвилинку для гостя — побалакати, обмінятися новинами. Проте сьогодні польові миші та хом’ячки були хоча й чемні, але надто заклопотані. Одні завзято копали підземні ходи, інші, зібравшись гуртком, радились, як і де краще влаштувати та обладнати свої маленькі житла, зробити їх зручними й затишними і недалеко від Припасів. Дехто тягнув запорошені скрині й корзини з хатнім скарбом, а ще хтось був зайнятий тим, що пакував речі. Тут і там лежали купами або в лантухах готові до перевезення пшениця, овес, ячмінь, різні горішки.

— А ось і наш Щурко! — загукали вони, уздрівши його, — Ходи, Щуре, допоможеш. Не стій без діла!

— Що це за витівки, що ви собі вигадали? — суворо спитав Водяний Щур. — Чого ви заходилися зараз готуватися до зимівлі? Ще не час.

— Та знаємо, — трохи присоромлено пояснила якась польова миша. — Але краще зробити все погожої днини. До того ж треба перетягти все збіжжя, перш ніж полем почнуть гасати осоружні машини; а ще — ти ж знаєш, як воно тепер з отим житлом: не стямишся, як хтось уже захопив, а ти влаштовуйся абиде; та й на новому місці, перш ніж переселитися, стільки треба зробити — прибрати як слід, приготувати все... Звичайно, ми трохи забігаємо наперед, це правда, але ж то тільки початок.

— Лихо мені з тим початкуванням! — сказав Щур. — Такий чудовий день! Ходімо краще на річку, на човні покатаємось, чи погуляємо у гайку, або до лісу вирядимось, пообідаємо там...

— Дякую, тільки краще, мабуть, не сьогодні, — хапаючись, відмовилася миша. Може, в якийсь інший день, коли буде більше часу...

Щур зневажливо пхикнув, повернувся, щоб піти, але