Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

— Ненсі питає, чи тягти його до нашого другого кишла? — спитав Пройда.

— Атож, — відповів старий. — Як тільки вона його злапає! Головне, знайдіть його! А там я вже знатиму, що робити, — будьте певні!

— Ясно, — буркнув хлопець і кинувся наздоганяти своїх товаришів.

— Він іще не встиг виказати нас своїм новим друзям, — пробурмотів єврей, знову беручись до своєї роботи. — А тепер уже, може, і не встигне. Може, нам удасться заткнути йому пельку.

Розділ XIV

містить дальші подробиці про перебування Олівера у містера Браунлоу, а також знаменне пророцтво, яке джентльмен на прізвище Грімвіг виголосив стосовно Олівера, коли той вирушив виконувати доручення

Олівер швидко очуняв після непритомності, викликаної раптовим вигуком містера Браунлоу, і відтоді джентльмен та місіс Бедвін старанно уникали будь-яких згадок про портрет; у своїх подальших розмовах вони не торкалися Оліверового минулого й не обговорювали його майбутнього, обмежуючись лише такими темами, які могли розважити його, але не схвилювати.

Олівер був усе ще надто кволий, щоб сідати за загальний стіл, та наступного ранку, коли його перенесли до кімнати економки, він перш за все кинув нетерплячий погляд на стіну, сподіваючись знову побачити обличчя гарної леді. Та він сподівався даремно: портрет було знято.

— Так-так, — мовила економка, перехопивши Оліверів погляд. — Як бачиш, його забрали.

— Бачу, що забрали, пані, — сказав Олівер. — Але чому?

— Його зняли, дитинко, бо містер Браунлоу вважає, що портрет тебе стурбував. Ану ж, каже, він пошкодить твоєму здоров'ю, — пояснила старенька.

— Та ні, він мене зовсім не стурбував, пані, — сказав Олівер. — Мені приємно було дивитися на нього. Він мені так сподобався.

— Ну, гаразд, гаразд, — добродушно мовила старенька леді. — Постарайся якнайшвидше видужати, мій хлопчику, і ми його знову повісимо. Домовились? Обіцяю тобі! А тепер поговорімо про щось інше.

Оце й усе, що Олівер зумів дізнатись на той час про портрет. Місіс Бедвін була до нього така добра, що, з вдячності до неї, він поклав собі викинути його з пам'яті і цілий ранок уважно слухав нескінченні розповіді старенької про її милу, гарну дочку, яка одружилася з милим, гарним чоловіком і живе на селі, і про сина, теж чудового хлопця, який служить прикажчиком у купця у Вест-Індії[35] й чотири рази на рік надсилає їй такі шанобливі листи, що про них без сліз і говорити не можна. Коли старенька досхочу набалакалася про високі душевні якості своїх дітей, а також про ангельську вдачу свого чоловіка, який — царство йому небесне! — помер рівно двадцять шість років тому, надійшов час чаювати. Після чаю вона почала вчити Олівера гри в крибедж[36], яку він враз опанував, і вони грали дуже зосереджено й з великим зацікавленням, аж поки хворому приспіла пора вечеряти підігрітим розбавленим водою вином із хрумкою грінкою й лягати в м'яке ліжко.

Дні одужання Олівера були такі щасливі! Доти життя його спливало в безнастанних злигоднях та колотнечі, і тепер, опинившись у чистоті, теплі, спокої, серед привітних, добрих людей, хлопець почувався, мов у раю. Коли він спромігся нарешті стати на ноги, містер Браунлоу звелів купити йому нове вбрання, новий картуз і нові черевики. Старим одягом Оліверові дозволили розпорядитися на власний розсуд, і він віддав усе покоївці, яка ставилася до нього дуже ласкаво, щоб та його продала євреєві-лахмітникові, а гроші залишила собі. Служниця охоче погодилася. І коли Олівер, стоячи біля вікна вітальні, побачив, як лахмітник сунув ті речі в торбу й пішов геть, хлопця охопила радість: нарешті він позбувся свого старого одягу, і йому ніколи більше не доведеться надягати його! Зрештою, то й справді було жалюгідне вбрання, а Олівер ще зроду не мав нової одежини.

Одного вечора, десь за тиждень після випадку з портретом, коли Олівер розмовляв з місіс Бедвін у її кімнаті, містер Браунлоу переказав, що бажає бачити Олівера Твіста в своєму кабінеті, щоб поговорити з ним, якщо хлопчик почувається добре.

— Господи, царице небесна! Помий швиденько руки, дитино, і дай-но я тебе гарненько розчешу! — вигукнула місіс Бедвін. — Боже, боже! Якби я знала, що він тебе покличе, то наділа б тобі чистенького комірця, і ти б у нас був, як лялечка!

Олівер слухняно помив руки, і хоч старенька бідкалася, що не встигла пропрасувати гофрований комірець його сорочки, хлопчик, незважаючи на цю ваду в своєму вбранні, мав напрочуд гарний, чепурний вигляд; тож врешті, задоволено оглянувши його з голови до ніг, місіс Бедвін визнала, що якби їх навіть попередили завчасно, навряд чи можна було б домогтися більшої досконалості.

Підбадьорений цим висновком, Олівер постукав у двері кабінету. Містер Браунлоу запросив його зайти, і хлопець опинився у невеличкій, заповненій книжками кімнаті, що виходила вікном у гарний садок. Перед вікном стояв стіл, за яким сидів з книжкою в руках містер Браунлоу. Побачивши Олівера, він поклав книжку й запросив його сісти біля столу. Олівер слухняно сів, зачудовано думаючи про те, чи може людина перечитати таку силу-силенну книжок, написаних, мабуть, для того, щоб зробити світ мудрішим. До речі, над цим питанням щодня сушать собі голову люди куди досвідченіші за Олівера Твіста.

— Тут у мене багато книжок, правда ж, хлопчику мій? — сказав містер Браунлоу, помітивши, з якою цікавістю Олівер оглядає полиці, що сягали аж під стелю.

— Ой, як багато, сер, — відповів Олівер. — Я такої сили книжок ще не бачив зроду.

— Ти перечитаєш їх усі, якщо будеш слухняний, — лагідно мовив старий джентльмен. — І читати їх буде тобі куди цікавіше, ніж розглядати оправи, — а втім, не завжди, бо є-таки книжки, в яких найцінніше — це палітурки й корінець.

— Певно, це ви про оті, важенні, сер? — спитав Олівер, показуючи на тиснені золотом великі фоліанти.

— Ну, не обов'язково, — усміхнувся старий джентльмен, гладячи Олівера по голові. — Навіть маленькі томики бувають інколи ой які важкі. А ти хотів би набратися розуму і, як виростеш, писати книжки?

— Ні, сер, краще я їх читатиму, — відказав Олівер.

— Що? Ти не хочеш бути письменником? — здивувався старий джентльмен.

Олівер поміркував трохи, а тоді відповів, що як на нього, то краще все ж таки не писати книжки, а продавати їх. Тут містер Браунлоу весело засміявся й заявив, що це чудовий дотеп. Олівер зрадів від похвали, хоч у чому полягає той дотеп він не зрозумів.

— Ну, гаразд, гаразд, домовилися, — мовив, трохи заспокоївшись, старий джентльмен. — Не хочеш бути письменником, то й не треба. Тим більше, що є он скільки чесних ремесел.