Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

У другій частині авторка досліджує «ареали націоналізації», тобто місця, чи події, чи галузі, у яких відбувається «артикуляція, обговорення і, по змозі, інституалізація національної культури». Чотири розділи другої частини присвячено відповідно чотирьом таким «ареалам» – школам, фестивалям (власне, одному з них, найбільш «націоналістичному» – «Червоній руті»), офіційним святам у державному календарі та організації міського простору (старим і новим пам'ятникам, назвам вулиць тощо). Йдеться, як пише Кетрін Ваннер, про ті місця, де «постсовєтська національна культура артикулюється і, відповідно, оспорюється – в рамках ширшого проекту утвердження чи, навпаки, заперечення нової держави». Кожен із цих чотирьох ареалів справді відіграє важливу роль у зусиллях держави «перевести значення історичних подій в особистий досвід, зробити національну ідентичність – особистою»; хоча деякі інші галузі відіграють не меншу (або й більшу) роль – наприклад, засоби масової інформації або, скажімо, спорт (у вересні 1998 року під час матчу футбольної збірної України з росіянами 90 відсотків опитаних мешканців Криму заявили, що вболівають за збірну України). Можливо, ці галузі ще привернуть увагу майбутніх дослідників. У кожнім разі, Кетрін Ваннер встановила для них добрі методологічні рамки й отримала загалом непогані, як для початку, результати.

На відміну від багатьох своїх американських колег, вона цілком слушно вважає, що кожна держава є на свій лад «націоналізатором», оскільки не може в принципі існувати без певної загальнодержавної мови (навіть у формально двомовних державах завжди одна з мов є фактично панівною), без певних загальнонаціональних символів, інституцій, історичних міфів тощо. І кожна держава по-своєму зацікавлена в успіху націоналізаційних процесів, оскільки від цього великою мірою залежить її легітимність і функціональність. Тим більше в цьому зацікавлена Україна – глибоко занурена в економічну кризу й ослаблена нелегким мовно-культурним протистоянням із могутньою колишньою метрополією. А проте, як показує Кетрін Ваннер на численних прикладах, «націоналізаційні» процеси відбуваються в Україні з мінімальним успіхом. Століття бездержавного існування в поєднанні з колонізацією та асиміляцією спричинили в українському суспільстві суттєві демографічні, ментальні та цивілізаційні зміни. Населення України складається не лише з величезної 11-мільйонної російської меншини, а й із приблизно 15-мільйонної «більшини» зрусифікованих українців. І будь-які спроби перетворити «народ України» на «український народ» спричиняють, за проникливим спостереженням авторки, тертя не лише міжетнічне, а, так би мовити, внутрішньоетнічне: зденаціоналізовані українці не мають особливого бажання реукраїнізуватися, вважаючи свій сьогоднішній стан цілком нормальним; те, що їхнім україномовним співгромадянам видається наслідком брутальної русифікації, вони самі вважають цілком добровільним засвоєнням «вищих», «цивілізованіших» мови та культури.

Американська дослідниця, схоже, сама зупиняється в певній нерішучості між «націоналістичним» українським і, сказати б, малоросійським «креольським» поглядами па взаємини українців із російською та естетською державами. Історичні факти начебто схиляють її до «націоналістичного», але й «креольський» погляд залишається теж начебто паритетним, неопротестованим і нездеконструйованим.

Подеколи Ваннер підходить до суті справи напрочуд близько, але так її і не з'ясовує. Наприклад, кілька разів вона відзначає «розгубленість і апатію громадян постсовєтської України щодо національної реідентифікації», говорить про «культурну та історичну амнезію, колективно притаманну українцям» і, врешті, ретельно фіксує твердження пересічних громадян про те, що «раніше (в СССР) ми не мали жодних проблем із національністю» і що «наша національність ніколи не мала для нас жодного значення». Вона помічає, що задля творення homo sovieticus громадян позбавляли гідності і, взагалі, індивідуальності; й так само зауважує, що задля творення «совєтського народу» народи СССР позбавлялися власних історій та культур.

Зайве, мабуть, пояснювати, що це «позбавляння» здійснювалося не лише пропагандистськими засобами, а й щонайнещаднішим фізичним терором. Пишучи про штучний голодомор 1932-33 років, що виморив приблизно четвертину українського населення, Ваннер цілком слушно зауважує, що «для переважно селянської нації це означало, по суті, її знищення – хребет народові було зламано». А проте вона так і не робить наступного кроку – не узагальнює всіх цих спостережень цілком очевидним й закономірним висновком: масовий перехід мільйонів українців до «вищої» мови та культури – аж ніяк не результат їхнього «добровільного» вибору, а наслідок брутального насильства, своєрідного ґвалту, здійснюваного колонізаторами протягом багатьох десятиліть. Жертви насильства боронять свою свідомість від травматичного досвіду щонайтиповішим способом – за допомогою «культурної амнезії», «розгубленості й апатії», – переконуючи всіх і самих себе, що їх не було зґвалтовано, навпаки – вони цілком добровільно, з «любові», вийшли заміж за власних ґвалтівників.

«Нас не цікавить, хто якої національності, – каже один зі співрозмовників Кетрін Ваннер. – Саме це поняття нам абсолютно чуже». Дослідниця слушно вбачає в цих словах вияв совєтської ідентичності, сформованої певною ідеологічною системою, певним способом життя, що його совєтські громадяни сприймали як цілком унікальний і «найпередовіший», зрештою, самим поняттям спільного совєтського громадянства. Всі ці чинники формування «совєтського народу» й «совєтської людини», безумовно, важливі, але найважливішим було перманентне тотальне насильство. Більшовицький експеримент був не лише соціальним (політичним, культурним, економічним), а й, так би мовити, генетичним – своєрідною селекцією, що полягала у винищенні одних індивідів і лоботомізації інших.

Відтак усі ті щирі «інтернаціоналісти», стверджуючи, що національність для них узагалі «не мала жодного значення» і що раніше вони «не мали жодних проблем із національністю», кажуть лише напівправду. Особисто вони, вочевидь, і справді тих проблем не мали, тому що завчасу собі вибрали (або успадкували) «правильну» національність, «правильну» мову, «правильну», себто совєтську (якщо вже не російсько-совєтську) ідентичність. Але запитайте їх про тих громадян, які так чи так намагалися захистити свою мову, культуру, свою ідентичність від тотальної русифікації-совєтизації і через це таки мали поважні проблеми зі своєю національністю, і почуєте просту відповідь: а ті люди були націоналістами. Проста деконструкція цих висловлювань дає змогу побачити їхню другу, приховану частину: «нас не цікавить, хто якої національності» – бо всі ми совєти і слава Богу; «національність не має для нас жодного значення» – бо коли б мала, то ми б давно вже були на Колимі, де, власне, й належить бути всім «націоналістам», які вважають свою українськість або литовськість важливішою від начебто «безнаціональної» (а насправді російськомовної і російськокультурної) совєтськості.

Кетрін Ваннер і тут підходить дуже близько до розуміння «совєтського інтернаціоналізму» як специфічної форми суто російської націоналістичної ідеології:

Хоч Совєтський Союз ніколи формально не був зорганізований як суто російська держава, росіяни завжди були в ньому панівною національністю. Вони контролювали майже всі ключові посади в партії та державі. Російська мова була lingua franca в державному апараті, освіті, засобах масової інформації, книговиданні – витворюючи відчутні спонуки до загальної русифікації.

Дослідниця помічає