Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

Темза від Коси Пікніків до Старого Віндзорського шлюзу напрочуд гарна. Тіниста дороіа, над якою зрідка стоять чепурненькі будиночки, веде понад берегом до «Узлійських дзвонів». Цей заїзд дуже мальовничий, як більшість заїздів над Темзою, і там можна випити чудового елю — так принаймні каже Гарріс, а йому в цих справах можна вірити. Старий Віндзор — місто по-своєму знамените. Тут був палац Едуарца Сповідника [13], і тут-таки тодішній суд судив славного графа Годвіна за смерть королевого брата. Граф Годвін відломив шматок хліба і, держачи його в руці, сказав:

— Якщо я винен, то нехай я вдавлюся цим хлібом.

Тоді підніс хліб до рота, надкусив його, вдавився й умер.

Вище Старого Віндзора Темза не дуже цікава і знов робиться гарною аж перед Бовені. Ми з Джорджем тягли човен за линву попід Домашнім парком, що тягнеться правим берегом від мосту Альберта до мосту Вікторії. А біля Дечіта Джордж спитав мене, чи пам’ятаю я нашу першу подорож Темзою, коли ми пристали в Дечіті о десятій годині вечора й подались шукати нічлігу.

Я відповів, що пам'ятаю. Таке забувається не скоро!

Було це в суботу, перед серпневим Банковим понеділком[14]. Ми — я і Джордж і Гарріс — допливли до Дечіта натомлеиі й зголоднілі і, ставши човном біля причалу, взяли кошик із харчами, два саквояжі, згорток плащів і пледів та ще деякі речі й подались шукати нічлігу. Скоро ми побачили гарненький заїздик. Ганок його був обвитий ломиносом і диким виноградом; але козолисту там не було, а мені чогось конче захотілось козолисту, і я сказав:

— Хлопці, не треба тут зупинятись. Ходімо далі, чи не трапиться з козолистом.

Ми рушили далі й незабаром угледіли другий заїзд. Теж дуже гарненький, і козолист вився збоку по стіні; але Гаррісові не сподобався чолов’яга, що стояв біля дверей. Неприємний тип, сказав Гарріс, і чоботи на ньому жахливі. Отож ми знов рушили далі. Пройшли вже чималий шмат дороги, а заїздів більше не було. Нарешті нам зустрівся якийсь чоловік, і ми спитали його, де тут є заїзди.

— Та ви ж від них ідете, — відповів чоловік. — Вертайтеся назад цією дорогою, і втрапите до «Оленя».

— Ми там були, — сказали ми, — і нам не сподобалось — козолисту нема.

— Ну, тоді є ще «Замок» — якраз навпроти. Туди ви не заходили?

Гарріс відповів, що ми туди не схотіли й зайти, бо там стояв якийсь рудий постоялець, а він, Гарріс, не любить рудих, та й чоботи в того чолов’яги були жахливі.

— Ну, то я вже й не знаю, що вам діяти, — сказав перехожий. — Бо в нас тут більше немає заїздів.

— Більше немає заїздів? — здивувався Гарріс.

— Немає,— відповів чоловік.

— Що ж нам робити? — вигукнув Гарріс.

Тоді озвався Джордж. Він сказав, що ми з Гаррісом можемо шукати готелю, побудованого спеціально для нас і з пожильцями, дібраними спеціально для нас, але він має намір вернутись до «Оленя».

Навіть найбільшим геніям ніколи й ні в чому не щастить досягти свого ідеалу, отож ми з Гаррісом зітхнули над марнотою всіх земних жадань і рушили за Джорджем.

Дійшовши до «Оленя», ми внесли свої речі в сіни й склали їх там.

Господар підійшов до нас і промовив:

— Добривечір, панове.

— Добривечір, — відповів Джордж. — Нам треба троє ліжок.

— Мені дуже шкода, сер, — сказав господар, — але боюся, що нічого не вийде.

— Ну дарма, — поступився Джордж. — Вистачить і двох. Двоє з нас можуть переночувати в одному ліжку, правда? — додав він, обернувшись до мене й Гарріса.

— Авжеж, — погодився Гарріс, подумавши, що ми з Джорджем легко помістимось в одному ліжку.

— Дуже шкодую, сер, — повторив господар, — але у нас, їй же богу, немає жодного вільного ліжка. Ми вже й так поклали людей по двоє і навіть по троє в одне ліжко.

Ми трохи спантеличились. Але Гарріс, що має великий досвід подорожування, не розгубився й сказав, весело засміявшись:

— Ну що ж, коли так, нічого не вдієш. Доведеться терпіти невигоди. Постеліть нам хоч соломи в більярдній.

— Дуже шкодую, сер. У мене троє вже сплять на більярді, а двоє в кав'ярні. Я ніяк не можу прийняти вас на цю ніч.

Ми взяли свої речі й подалися до «Замку». То був теж гарненький заїздик. Я сказав, що мені тут подобається навіть більше, ніж в «Олені», й Гарріс погодився: мовляв, на того рудого чолов’ягу, врешті, можна й не дивитись, та й хіба ж бідолаха винен, що вродився рудим.

Гарріс говорив про нього цілком спокійно і розважливо.

Одначе в «Замку» нас не захотіли й слухати. Господиня зустріла нас на порозі повідомленням, що ми — вже чотирнадцята компанія, якої вона не прийняла за останні півтори години. Наші нерішучі натяки на стайню, більярдну або вугільний підвал викликали у неї тільки глузливий сміх: усі ці затишні куточки вже були давно зайняті.

Ми спитали, чи не знає вона, хто ще в їхньому селі міг би пустити нас на ніч.

Ну що ж, відповіла вона, як ми не ганяємось за великими вигодами, то за півмилі звідси на Ітонському шляху є ще одна пивничка. Тільки вона нам не радить…

Далі ми вже її не слухали, а похапали кошик, саквояжі, плащі, пледи й пакунки і помчали туди. Бігти нам довелося скорше милю, ніж півмилі, але нарешті ми дісталися туди й, захекані, влетіли в пивницю.

Зустріли нас там украй нечемно. Тобто висміяли, та й квит. У них було тільки троє ліжок, і в тих ліжках уже спало семеро одиноких постояльців і двоє подружжів. Правда, якийсь добросердий матрос із баржі, що саме сидів у пивниці, порадив нам зайти ще до крамаря, що поряд з «Оленем», і ми вернулись туди.

В крамаря теж було повно. Але одна бабуся, яку ми застали в крамниці, ласкаво запропонувала, що проведе нас за чверть милі до своєї знайомої, яка часом здає кімнати чоловікам.

Бабуся ледве переставляла ноги; і до її знайомої ми дійшли аж за двадцять хвилин. Дорогою старенька бавила нас, розповідаючи, як у неї болить спина та поперек.

У її знайомої всі кімнати були зайняті. Вона послала нас до будинку № 27. У двадцять сьомому було повно, і звідти нас послали до тридцять другого. В тридцять другому теж було повно.

Тоді ми вернулись