Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

б) дріб'язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільшого „шкурного“ характеру, або за інтересами дрібногруповими, одностайно іти шляхом загальнонаціональних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що, посівши їх, українські інтеліґенти „страха ради юдейська“, старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність гарячої любови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов’янських націях, наприклад у чехів, поляків тощо. Поклоніння Шевченкові в масі інтеліґенції — традиційне, не щире: лише то є добрим, що „схвалено москалем або німцем“;

д) найбільша схильність „псуватися“ за наявности влади над іншими — схильність, що притаманна всій Нації („доти був чоловіком, поки соцьким не зробили“), як народу, так і верхам його.

Тими причинами, що зробили українську інтеліґенцію власницею згаданих вище неґативних рис, постають:

а) „міжкультурність“ її, коли ще з дитинства українство не дає в родині дитячої радости, що залишається пам’яткою на все життя, розваги цього віку відбуваються поза родиною, рідною культурою тощо; Українські традиції в сім’ї відсутні, поодинокі зусилля особистостей на цей напрямок мусять бути занадто великі, аби постала можливість боротися з впливом чужої культури і двоїтися по відношенню до дітей все життя, слухаючи українську мову раз на тиждень де-небудь в громадській організації. Звідси й походить відсутність любови до всього рідного;

б) не маючи власної культури в усіх формах її прояву, українська інтеліґенція, працюючи в російських організаціях, мала на тому ґрунті торовані шляхи й широкі перспективи, що були розроблені іншими; виконувала і виконує деталі не свого програму, її представники виступають здебільше статистами (мало не добривом чужих культур), а тому, набравшись поверхового „досвіду“, вносять вони у свої організації багато дріб’язковости за відсутности творчого, в широкому масштабі, розмаху, що є необхідним при засадах виконувати власний обов’язок;

в) людина, що втратила свободу, стає дуже дріб’язковою, невживчивою, тому Українці, які перебувають на положенні пасинків своєї батьківщини, мусять бути дріб’язковими;

г) гора Ельбрус не заважає бути Землі круглою, так само, як наявність Толстого серед російської інтеліґенції не заважає нам вважати російську інтеліґенцію порівняно із західноевропейською за менш культурну в широкій масі. А остання служить зразком для масового українського інтеліґента, що, уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення неґативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних.

По тому, маючи сумнів до теперішнього покоління української інтеліґенції, можна сказати, що зростає інтеліґенція нова — із самого народного середовища, яка створить свою культуру. І все, що буде нею зроблено, надалі матиме риси індивідуального характеру, а не буде копіювати чи наслідувати кого-небудь, і в тім є запорука на прийняття їхньої творчости до скарбниці загальнолюдської культури.

Український інтеліґент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її „лакомства ради нещасного“ і не думати, що достатньо тільки пропаґувати Ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів».

Портрет В. Блакитного. Художник О. Довженко. Харків, 1923 рік

З уваги на вищезазначені «онтологічні» недоліки української інтеліґенції неважко буде наразі пояснити її подальшу «революційність». Адже яка була їхня початкова освіта, родинне виховання, моральні засади з ідеалами включно? Ким і чим вони формувалися? «Микола Філянський з освіти був архітект. Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією? — значить В. Домонтович і веде далі. — Михайло Коцюбинський учився в шаргородській бурсі. З бурси він перейшов до семінарії, з якої його виключили. В своїх автобіографічних згадках він взагалі волів делікатно оминати питання про свою освіту. Чупринка, властиво, освіти не мав жадної. Вигнаний з усіх київських гімназій і, нарешті, знайшовши для себе притулок в гімназії „Общества родителей“ на Тимофіївській вулиці, він у кожнім разі далі сьомої кляси не пішов. …На думку Дм. Ів. Дорошенка, Вороний був людина без певної освіти. Перед тим як вибрати для себе шлях поета, він свою діяльність почав продавцем в бакалійній крамниці десь на півдні, не то Таганрогу, не то Ростова на Дону. …Щодо Володимира Самійленка, то, хоч він і вчився в Університеті, і саме на філологічному факультеті, однак, як признавався він сам, один погляд через скляні двері до зали, де, в присутности представника Міністерства, перед урочистою комісією з професорів, переводилося державні іспити, викликав у ньому такий жах, таке почуття непевности в собі, що він ніколи не наважився складати іспити».

Симон Петлюра з вояками. 1917 рік

Отже, з початком наших визвольних змагань 1917—1921 pp. до влади в Україні прийшли самі лише колишні царські полковники і діти священиків з густим прошарком селянського елементу. Українську шляхту, наче зачумлених ідеєю самостійности дон кіхотів, від часів УНР до приходу Директорії якось оминали, а з приходом більшовиків взагалі намагалися знищити у першу чергу — залишені напризволяще С. Петлюрою і В. Винниченком місцеві санчо панси. У цьому їм допомагала «теорія» побудови «нового» суспільства, виснована чекістом О. Лацісом. «Ми не ведемо війни проти окремих осіб, — пояснював він принципи своєї „роботи“. — Ми винищуємо буржуазію як клясу. Не шукайте під час слідства матеріялу і доказів того, що обвинувачуваний діяв ділом чи словом проти радянської влади. Перше питання, що ви повинні йому поставити, якого він походження, виховання або фаху. Саме ці питання повинні визначити долю обвинувачуваного, саме в цьому полягає суть червоного терору».

Відтак аристократія була винищена, натомість інтеліґенція зведена до рівня слуги, на якого спиралася партія більшовиків, дозволяючи служити, іноді беручи «в долю». Більшість з того «обслуговуючого» прошарку до кінця життя перебували на межовому положенні наймитів, яким час від часу дозволено підбирати шматки під партійним столом. Тим, хто не схотів «пайку хліба жебрати в царів», вкоротили віку одразу, і всюди запанувала та сама «українська інтеліґенція» малоросійського зразка, про яку писав Г. Хоткевич, себто «безформна, липка, непевна, слизька маса вічних хахлів», як у «Відозві до Гриців» значив Д. Донцов, «яка засмоктувала все, що підноситься над нею, що має виразну форму і лице, ясне так і ні, все, що не має жаб’ячої крови, що не любить стелитися додолу, що бридиться крутійством, що кидає виклик Долі, все сильне і відважне, все мужнє».

Це були якраз ті з інтеліґентів, хто згодом пакував шкільні читанки віршами Д. Бєдного і В. Еллана-Блакитного, В. Маяковського і М. Рильського і перед якими відкривались «сто путей, сто дорог» — від голови управління культури до міністра освіти. До вищих освітніх закладів, творчих спілок і депутатських посад допускалися лише діти чабанів і лакеїв. Щоби воно було «українським», але щоб українців