Читати книгу - "Господар"

Зерно з ячменю й вівса Сава зберіг для майбутніх посівів, а солому склав у стіжок і дуже тішився з неї. Соломою можна було годувати ласків, вкрити дах будинку, приготувати з неї постіль чи сплести щось. Урожай був не бозна-який на кам’янистій землі, але все доспівало швидше, ніж на Ерідані. Сава ризикнув і зібрав ще один урожай трави. Городина — буряки, капуста, картопля, морква, салат — вродила краще. Сава був забезпечений їжею. Та й ласки дуже любили городину. Він залишив чимало на насіння, викопавши невеликий льох. Зверху городину притрусив соломою і присипав землею.

Про дім він дбав віддавна. Збирав каміння приблизно однакового розміру, зносив його на купи, проте, коли довелося мурувати стіни, розгубився. Він ніколи не передбачав, що йому колись доведеться будувати собі будинок без дощок, цементу й без чиєїсь допомоги. Покопавшись у землі коло річки, Сава знайшов чудову жовту глину, яка, висохнувши, твердла. Нею він скріпив камені, не залишивши жодної щілини.

Будинок вийшов неоковирний, але міцний. Саві страшенно бракло дерева, і він змушений був розібрати всюдихід: вставив віконця, двері. Стелю зробив з брезенту, котрий натягнув на металевий каркас. Потім натягнув ще шмат брезенту і проміжок між полотнищами втеплив соломою.

Вимурувавши перегородку, він поділив будинок на дві кімнати. В меншій поставив столик і крісло водія, похідну койку, а також три шафки. У верхній була аптечка, в середній Сава тримав продукти, а в нижній лежав дорогий його серцю дріб’язок: кілька книжок, папір, олівці, компас, ключі, цвяхи, голки, нитки, ножиці тощо. Під постіллю в ящиках лежали речі, якими він рано чи пізно мав скористатися: трохи одежі, сухий спирт, взуття, прилади, зняті ним із всюдихода.

У другій, більшій кімнаті мали жити хворі ласки. На дві кімнати Сава зробив з каміння грубку, яка повинна була обігрівати їх і його взимку. При допомозі зварювального апарата Сава стулив щось на зразок ночов. Сава думав: «Невже я це зробив сам?» І не вірив. Тому взявся будувати ще один будинок, втричі більший, де мали бути комора і стайня для сотні ласків. Невтомно тягав каміння, місив глину. Шар каміння, шар глини. Головне взимку — це тепло. Дах не було з чого зробити, двері також. Сава сяк-так змайстрував двері, а дах вкрив брезентом і соломою, тонкий шар якої навряд чи захищав би від морозу. Від каторжної роботи в Сави почали злазити нігті, і він натягнув рукавиці Неоптолема. Тоді відчув, що падає з утоми. Проспав три дні й три ночі, а прокинувшись, побачив, що його праця пішла намарно. Ласки покинули його. Залишились лише най слабші малюки, десь з п’ятнадцятеро, їх він зміг би прогодувати. На чоловіка найшло якесь оціпеніння. Роботи в нього не було великої. Ласки ще паслись, вишукуючи останню траву. Паливо — це була найбільша проблема, яку мав вирішити Сава. Його чекала смерть від холоду. Він підбирав сухе бадилля, якого вистачало лише на один спалах. У всюдиході Сава знайшов чималий шмат парафіну для ловлі комах та різних технічних потреб. Наробив свічок, тож мав принаймні світло.

Сава заощаджував на всьому: їжі, теплі, одязі, сні, щоб підтримати в собі вогонь життя. Цієї мудрості його ніхто не вчив. Це був скоріше інстинкт.

Очевидно, зникнення ласків було якось пов’язане з настанням зими. Сава тільки не знав, де їх шукати. Дбав про тих, що залишились, а коли похолодніло, перебрався до них спати. Знічев’я взяв до рук одну з книг. Це була поезія, дуже стара. У передмові він прочитав, що вірші були написані колись давно на Землі. А Саві ті вірші подобались, бо в них мовилось про весну, пахощі квітів, волосся коханої, птахів, зірки, про те, що було й буде і завжди знайде собі прихисток навіть серед вогню:

…вслід йому ступали інші, всі,

По вранішній і по нічній росі,

Приберігаючи на ранок сили,

Не ломлячи ні квітки, ні стебла…[1]

Сава відкривав для себе те, що можна було відкрити тільки тут: тривожну тишу і якийсь зболений спокій безконечних днів і миттєвих ночей:

Спи, — каже тиша, — обхиливши душу

Легким гіллям, а я постережу

Твій сон, і втоми довгої іржу

Зніму з душі, і гілочки не зрушу

У снах твоїх, у млосних тінях вій.

І казку розкажу…

Коли западала темрява в долині й нічого було робити і навіть свічка з її хистким сяйвом не мала права горіти довше, ніж триває вбога Савина вечеря, сон не завжди приходив вчасно. Сава раптом усвідомлював, що він є, що це остання мить його існування застигла, наводячи на думку, чи не зупинити її назовсім, й поволі перетворюючись в пил. Він через силу посміхався й шепотів:

І всюди дівчина в легкім убранні,

Проходячи, із жахом погляда,

Чи не загрожує звідкіль біда

Від комашок-людей, що полонили

Моря безмежні, вільні небосхили,

Що твердо вірять у війну близьку,

І досі не поховані в піску.

Сава думав: «Я б хотів ніколи не розлучатися з нею, носити її, як квітку, всюди з собою. Взимку немає квітів. Мені треба просто дочекатися весни. Мені треба надіятися, доки я вмію відрізняти осінь від весни, а вечір від ночі».

Сава притулив до вуст сопілку і тихенько заграв. Загрубілі пальці не слухались, але поступово мелодія легко й вільно почала випливати з-під них. Він здригнувся від несподіванки, коли побачив круг себе ласків. Але посміхнувся:

— Вона буде вас любити. В неї руки ніжніші в тисячу разів за мої. - І додав: — Чуєте, скоро буде весна! Я це відчуваю. Тільки перед весною починаєш думати про такі речі.

Однак весна не прийшла ні завтра, ні післязавтра. Випав сніг, і стало трохи тепліше. Ласки повиходили надвір, і Сава гарненько прибрав після них.

То був перший сніг, який він побачив на Селії. Сава почав готуватися до весни. Мав посіяти втричі більше зерна і посадити якнайбільше городини. Скопати стільки поля лопатою було понад силу. Сава міркував, як полегшити собі роботу, і взявся майструвати плуга. Дуже пильно придивлявся до пристрою від всюдихода, що прокладав дорогу в завалах каміння. Пригадав, як виглядав плуг в підручнику агротехніки. На цю справу витратив страшенно багато часу, але так і не був упевнений, що йому вдалося. Плуг могло тягнути четверо ласків. Влітку він надумав