read-books.club » Сучасна проза » Гра в паралельне читання 📚 - Українською

Читати книгу - "Гра в паралельне читання"

104
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Гра в паралельне читання" автора Людмила Петрівна Іванцова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 32 33 34 ... 54
Перейти на сторінку:
не побачивши нікого у вікні.

– Потяг у тебе вночі, невже сидітимеш сама в номері? Чи, може, у кіно збиралася? – хмикнув Андрій. – Сідай, дорогою вирішиш.

Жанна відкрила дверцята, побачила Андрія. Він був такий самісінький – безпосередній, як тоді, коли по-пацанячому захоплено розповідав їй про ретро-прибамбаси цієї машини. Ніяких дурниць, спогадів-натяків, зітхань чи претензій його вигляд не обіцяв.

«Власне, хоч до готелю можна доїхати з комфортом, – подумала Жанна, – до готелю. А далі що?»

Думку про «далі» перервав різкий сигнал автобуса, якому заважала «Волга», що всунулася прямо перед зупинкою.

– Та бігом давай, бачиш – сердяться! – засміявся Андрій, і Жанна миттю всілася біля нього, грюкнувши дверцятами.

– Привіт!

– Я теж скучив! – відповів він, сміючись, і взявся вирулювати від тротуару.

Кілька хвилин їхали мовчки, поки Жанна не помітила, що машина на перехресті повернула ліворуч, а автобус зазвичай робив тут правий поворот.

– Куди везеш? – доволі байдуже спитала вона, рахуючи, скільки часу залишилося до потяга.

– Я ж запропонував покататися. Серйозних заперечень, окрім від’їзду до столиці, не було. На потяг ти встигнеш. Я ще залишаюсь, тож хотів на прощання показати тобі околиці.

– Та за півгодини надворі буде глупа ніч, які околиці?! – промовила Жанна. – А що тобі тут робити на вихідних, ти ж у відрядженні? Чи інспектуєш гастрономи?

– Та щось інспектую, але ще маю кілька справ, – серйозно відповів Андрій, а потім розсміявся. – Не накатався ще!

Жанна теж засміялася, бо знову він був страшенно схожий на її брата. Цікаво, який із її малого вийде чоловік та батько, як він у двадцять п’ять іще пацан пацаном: то йому скутер дай розібрати-зібрати, то вони з друзями рулять десь світ за очі Україною, то на краю міста на недобудованих відрізках трас влаштовують перегони…

Наче підтверджуючи помічену Жанною подібність із братом, Андрій вправно вирулив із міста і дав газу. Машина важко йшла нічною трасою, на якій дуже скоро не стало ні ліхтарів, ні знаків, ні дорожньої розмітки. Дорога освітлювалася фарами їхньої машини та зірками, які ставали дедалі яскравішими.

Жанна покрутила головою – місяця ніде на небі не було.

– Що, стрьооомно? – страшним голосом загудів Андрій.

– Ні. Дивно, – стримано відповіла Жанна, усе ж таки мимохідь відчувши певну тривогу від нічної безцільної прогулянки з незнайомим чоловіком, про якого вона лише й знає, що приїхав він у цю тьмутаракань із нею в одному купе та має шрам від апендициту.

Жанна хмикнула, згадавши про Віталієві новини з бані. Чомусь уранці, читаючи його лист, вона не асоціювала цю безглузду інформацію з тим, що краєм ока зауважила вчора в Андрія.

– Що, дивно? – уважно глянув на неї Андрій. – Ти теж це помітила, так?

– Що?

– Чекай, проїдемо ще кілька кілометрів, ти точно зрозумієш!

Зустрічних машин ставало все менше, а згодом вони і зовсім пропали. Машина мчала темною дорогою, не минаючи ніяких населених пунктів, морок був однаковим з усіх боків, зірки то з’являлися, то зникали в чорному небі, мабуть, приховані хмарами, яких теж не було видно. Панувала ніч.

Жанна раптом відчула дискомфорт, утративши всі орієнтири. Якоїсь миті їй уже важко було з упевненістю сказати, де саме знаходиться земля, а де небо, здавалося, вони мчали якоюсь чорною трубою, накручуючи спіраль по ній, мов випущена куля у стволі рушниці.

Раптом Андрій скинув газ і машина пішла «в накат», повільно збавляючи швидкість. З’їхала на узбіччя. Згасли фари.

«Ну, зараз почнеться», – подумала Жанна, не стільки згадуючи телепередачі про маніяків та серійних убивць, скільки відчуваючи в собі відголоски учорашнього солодкого безумства на готельному рипучому ліжку.

Вони просиділи кілька хвилин мовчки. Витримки вистачило в обох.

– Кави хочеш? – раптом усміхнувся в темряві Андрій.

– Не бачу придорожньої корчми, – сипнула іронії Жанна.

– А ми незалежні від зовнішнього сервісу! – Андрій потягнувся до заднього сидіння і дістав звідти пакет, а з нього – залізний термос і дві блискучі металеві кружечки.

– Круто!

– Їсти хочеш?

– Угу.

– Маю тільки хліб, нарізану ковбасу та баночку ніжинських маринованих огірочків, купив у павільйончику біля готелю. Там мені і кави добра жіночка зробила.

– Віра? Пишна така? – засміялася Жанна.

– Ага.

– А як ти знаєш, що вона Віра? – вдавано суворо спитала Жанна. – Просто Казанова якийсь! Уже і там попасся!

– Ні. Я з такою не впораюся, вона мене однією лівою навпіл… – розвів руками Андрій. – Ти їж давай, ще додому вертатися! А я поки тобі щось розповім.

Жанна знову трохи здивувалася, що посеред нічної безлюдної дороги чоловік, який, за логікою речей, мав би вести справу до інтиму, годує її Віриною ковбасою з огірочками та напуває кавою з термосу. Надто, надто нетипово і нелогічно поводиться ця «чоловіча одиниця у відрядженні». Жанна жувала хліб із ковбасою, хрумкала огірочком і думала, що, може, то в нього така особлива стратегія – навпаки? Усі чоловіки так. А він – інакше. Бо ж та стратегія «усіх» – зрозуміла, передбачувана і набридла, а його поведінка – загадка. Як білий паперовий бантик на ниточці для киці – дивує, цікавить, вабить.

Жанна тріпнула головою.

– А сам їстимеш? І чого мовчиш? Ти ж обіцяв щось розповідати, поки я їм? – смішно проговорила вона з набитим ротом.

– Вибач. Задумався, – сказав Андрій і сьорбнув кави. – Ні, не голодний, дякую. Я днями мотався в справах у сусіднє містечко. І повертався по темному. І теж вловив оцей дивний стан, коли перестаєш розуміти, де небо, де земля, де ти сам… Я колись читав в Інтернеті спогади одного військового льотчика, який літав над нічним морем. От щось подібне він і описував, але я тоді не осягнув. Чи головою зрозумів, але сам такого ще не відчував. Розповідав, що в ясну погоду зірки віддзеркалюються в морі, і льотчик може втратити орієнтацію верх-низ. Він назвав цей стан «зоряний мішок». Правда, класно? От і я днями щось таке пережив, коли повертався машиною по порожній нічній трасі. У місті і навіть на трасах поблизу Києва такого не побачиш. І ні з ким було поділитися. От вирішив перевірити на тобі. Я бачив. Ти теж це вловила.

До потяга залишалося ще дві години. Жанна забігла попрощатися з Вірою, яка саме збиралася замикати магазин. Андрій чекав на неї біля готелю, припаркувавши машину перед входом. Він пообіцяв підвезти Жанну з валізою на вокзал. Питання, чим заповнити півтори години до її виходу з готелю, не обговорювалося. Обоє знали відповідь. Невідворотність їхньої близькості була очевидною, попри те, що жодного слова про учорашнє не було сказано за час їхнього нічного катання у «зоряному

1 ... 32 33 34 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра в паралельне читання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра в паралельне читання"