Читати книгу - "Аку-аку"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Так розповідала легенда. Патер Себастьян хотів, щоб я розкопав рів. Я знав, що обидві попередні експедиції чули варіанти цієї легенди і оглядали залишки рову. Рутледж спочатку сумнівалася, але зрештою прийшла до висновку, що це природний рів геологічного походження, який довговухі, напевно, використовували для оборони. Метро пішов ще далі. Він вирішив, що рів, безперечно, утворився сам собою, але його вигляд спонукав остров'ян видумати цю історію. Легенда викликана прагненням остров'ян пояснити особливості рельєфу, а переказ про довговухих і коротковухих — не що інше, як вигадка мешканців острова пізніших часів.
Серед тих, хто оглядав рів, був також геолог. Він установив раз назавжди, що рів — природного походження і утворився раніше, ніж на острові з'явились люди, а саме тоді, коли потік лави з центральної частини острова зіткнувся із застиглим уже потоком з Поїке. На місці зустрічі утворилася ця природна траншея.
Коли знавець виніс такий вирок, остров'яни були спантеличені, але наполягали й далі, що це оборонний рів Іко, земляна піч довговухих. Патер Себастьян підтримував їхню версію.
— Ви мені зробите особисту послугу, якщо розкопаєте рів, — сказав він і мало не підскочив з радості, коли я дав свою згоду.
Керувати розкопками рову довговухих було доручено Карлу. Наступного дня ми разом з п'ятьма робітниками уже тряслися на джипі розчищеною від каміння. дорогою, що проходила по рівнині біля підніжжя Поїке. Перед нами розляглися зарослі травою пологі схили, без єдиного каменя, хоч довкола аж чорніло від вулканічної породи. На Поїке можна було без перешкод їхати машиною в якому завгодно напрямку. Але ми зупинились скраю зеленого килима. Звідси на північ і на південь, аж до самих стрімких берегів півострова, тягнулася невелика заглибина, ніби напівзасипана канава. У деяких місцях її було видно добре, в інших — ледь помітно. Тут і там з одного боку рову здіймались горбики, ніби залишки валу. Ми загальмували і вийшли з машини. Це був Ко те Ава о Іко — рів Іко, або Коте Уму о те Ханау еепе — земляна піч довговухих. Перш ніж по-справжньому братися за розкопки, Карл вирішив зробити кілька пробних ямок. Ми розставили вздовж рову, далеко один від одного, п'ять остров'ян і звеліли кожному з них копати прямокутну заглибину… Мені ще ніколи не доводилось бачити, щоб остров'яни з більшою охотою бралися за лопату і кирку. Тут при розкопках вони не могли нічого зіпсувати, тому ми вирішили поки що прогулятись уздовж плато. Коли ми, обійшовши хребет, повернулись до першої пробної ями, старик, що копав її, кудись подівся разом з інструментом. Та перш ніж ми збагнули, що сталося, з темного отвору полетіли грудки землі. Підійшовши ближче, ми побачили, що старик устиг заглибитись на два метри, і копав так, що піт градом котився з нього. На жовтих, як гірчиця, стінах ями видно було широку червону з чорним смугу. Товстий шар попелу й вугілля! Тут було чимале багаття. Карл пояснив, що воно горіло або дуже сильно, або дуже довго, бо попіл має червоний колір. Він хотів сказати ще щось, але я помчав схилом до наступної ями; Карл поспішив за мною, і скоро ми побачили голову дзвонаря Йосипа, що стирчала з ями. Він також знайшов залишки багаття і, посміхаючись, простягав нам повну жменю обвуглених кусочків дерева. А довкола ж не росло жодного кущика! Ми побігли далі до інших ям. Скрізь ми бачили те саме: по боках ями виднілась яскраво-червона смуга попелу, облямована чорним вугіллям.
Послали по патера Себастьяна. Він бігав од ями до л ями у своїй широкій сутані, розглядаючи червоний. попіл.
Коли ми поверталися в Анакену повз гордовиті кам'яні статуї Рано Рараку, старий священик сяяв, як сонце. Він радів сьогоднішньому успіхові і наперед смакував добрий обід із справжнім датським пивом: ми їхали в табір підкріпитися як слід перед завтрашнім напруженим днем, коли на Поїке мали початися справжні розкопки.
Наступного ранку групі землекопів було доручено зробити поперечний розріз рову на Поїке, а в наступні дні Карл з своїми робітниками остаточно розкрив таємницю цього місця. Вся верхня частина рову була витвором природи і збігалася з межею давнього потоку лави. Але глибше його копали вже люди. Вони врубувалися в камінь, створюючи гігантську споруду — штучний оборонний рів, прямокутний у розрізі, висотою чотири метри й шириною дванадцять, завдовжки понад два кілометри.
В попелі було знайдено також метальне каміння й іншу зброю. Із щебеню і піску, вийнятих з рову, довговухі побудували вал. Вивчення валу показало, що матеріал для нього виносили нагору у великих кошиках. Тепер ми переконалися, що рів Іко був майстерною оборонною спорудою. На дні його люди накидали велику кількість дерева і запалили гігантське багаття. Ми глянули на остров'ян. Тепер була наша черга дивуватись. Вони все це знали: з покоління в покоління переходила легенда про те, що ця напівзасипана заглибина є залишком оборонного рову Іко, місцем загибелі довговухих.
Для сучасного археолога зовсім не важко датувати вугілля древнього багаття. Вік визначається, у певних межах, вимірюванням радіоактивності деревного вугілля, яка з роками рівномірно зникає. Величезне багаття в земляній печі довговухих горіло триста років тому, може, трохи раніше або трохи пізніше. Але саму оборонну споруду збудовано набагато раніше остаточної катастрофи. Рів уже частково було засипано піском, коли туди наносили дров і запалили багаття. Залишки вогнищ ми знайшли й глибше. Ті, хто першими будував рів, закидали в одному місці вогнище, яке горіло десь близько чотирьохсотого року нашої ери. Це найдавніший слід людини, знайдений до цього часу в усій Полінезії. Легенда про довговухих зажила в селищі і в нашому таборі новим життям. Став зрозуміліший також чудний вигляд кам'яних статуй: всі вони мали неприродно довгі вуха; що висіли, як у мисливських собак.
Якось увечері я блукав поміж статуями довговухих біля підніжжя Рано Рараку. Мені треба було багата про що подумати, а найкраще думається на самоті під зорями. Щоб добре пізнати якесь місце, треба там переночувати. Де я тільки не спав у своєму житті! І на кам'яному олтарі в стародавньому Стонхенджі, і в снігу на найвищій вершині Норвегії, і в глиняних хатинах вимерлого печерного селища в Нью-Мексіко, і біля руїн житла першого інка на острові Сонця біля озера Тітікака. Тепер я хотів переночувати в старій каменоломні на Рано Рараку. Не тому, що я був забобонний і сподівався, що прийдуть духи довговухих і розкриють мені свої таємниці, — ні, я просто люблю незвичайні переживання.
Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аку-аку», після закриття браузера.