Читати книгу - "Доктор Фаустус"

не озираюся назад і остерігаюся рахувати, скільки сторінок набралося в мене між попередньою римською цифрою і тією, яку я щойно поставив. Лихо — цілком несподіване лихо — сталося, і ніякі самозвинувачення й вибачення вже не допоможуть. На питання, яке мені ставить моє сумління: чи не можна було кожну Кречмарову лекцію викласти в окремому розділі, щоб не довелося вибачатись, я змушений відповісти — ні. Кожна відокремлена частина твору повинна мати певне змістове навантаження, певну міру значення, потрібну для цілого, а це навантаження, ця міра значення є тільки в сукупності тих лекцій (у моєму викладі), а не в кожній зокрема.

Але чому я надаю їм такого значення? Чому я вирішив, що повинен так докладно переповісти їх? Причину цього я називаю вже не вперше. Вона полягає просто в тому, що Адріан слухав їх тоді, що вони хвилювали його розум, відкладалися в його серці, давали поживу для його душі чи збуджували її,— власне, це те саме. Отже, необхідно було й читача зробити присутнім на тих лекціях, бо не можна написати біографію, не можна показати становлення творчої особистості, не перенісши того, для кого пишеш, у часи її дитинства, коли вона була ще тільки початківцем у житті й мистецтві, слухала, вчилася, то приглядаючись до навколишнього, то в передчуттях і здогадах залітаючи думкою далеко вперед. Особливо ж це стосується музики — я хочу і роблю все для того, щоб читач так само дивився на неї і так само відчував її, як мій покійний приятель. А найкращий, по-моєму, найпевніший спосіб домогтися цього — переказати лекції його вчителя. Отож я кажу, жартома, звичайно, що з тим, хто завинив, перескочивши через цей і справді довжелезний розділ про лекції чи пропустивши в ньому окремі сторінки, треба повестися так, як Лоренс Стерн[82] поводиться з уявною слухачкою, побачивши з її реплік, що вона часом була дуже неуважна: відсилає її до попереднього розділу, щоб вона могла заповнити прогалини в ознайомленні з твором. Потім, коли та дама вже краще знатиме, про що йдеться, її знов весело привітають у колі слухачів.

Я згадав про це, бо Адріан, бувши в останньому класі гімназії, тобто тоді, як я вже поїхав до Гісенського університету, під впливом Венделя Кречмара почав приватно брати уроки англійської мови — цей предмет не входив до навчальної програми — і з великим задоволенням читав твори Стерна, але насамперед Шекспіра, великим знавцем і палким шанувальником якого був наш органіст. Шекспір і Бетховен утворювали разом найяскравіше сузір'я на його духовному обрії, і він дуже любив звертати увагу свого учня на дивовижну спорідненість і відповідність творчих принципів та методів обох велетнів — з цього видно, як далеко поза межі навчання гри на роялі виходив виховальний вплив заникуватого органіста на мого приятеля. Як учитель музики він передавав йому найпростіші, початкові знання і в дивному протиріччі з цією своєю роллю одночасно, так би мовити, між іншим, уперше зводив його ближче з видатними явищами культури, відкривав перед ним обшири світової літератури, своїми попередніми розповідями, що розпалювали цікавість, зваблював його на неоглядні береги російського, англійського і французького роману, спонукав поринати в лірику Шеллі й Кітса, Гердерліна и Новаліса, давав йому читати Мандзоні й Гете, Шопенгауера й майстра Екегарта[83]. Адріан листовно, а також усно, коли я приїздив на канікули, ділився зі мною своїми набутками, і, признаюся, мене, хоч я й знав, як швидко він усе сприймає, інколи тривожило, чи не перевантажує він цією все ж таки передчасною розвідкою інших галузей науки і культури свій молодий організм. Вона, безперечно, не дуже допомагала йому готуватися до випускних екзаменів, про які він, правда, говорив зневажливо. Часто він бував блідий — і не тільки тоді, коли на нього налягала успадкована мігрень. Видно, він замало спав, бо читав ночами. Я вирішив поділитися своїми побоюваннями з Кречмаром і спитати, чи не здасться і йому також, що таку натуру, як Адріанова, у її духовних пошуках треба радше стримувати, ніж підштовхувати. Та музикант, хоч і був набагато старший за мене, виявився прибічником юності, що нетерпляче, жадібно хапає знання, не шкодуючи себе; і взагалі йому було властиве якесь ідеалістично-суворе, байдуже ставлення до тіла і його «здоров'я» — про нього, мовляв, дбають тільки філістери, щоб не сказати боягузи.

— Так, любий друже, — сказав він (я не наводжу спотикання на окремих словах, що сплутувало його полемічний запал), — якщо ви оборонець здоров'я, то знайте, що воно має дуже мало спільного з мистецтвом і духом, якоюсь мірою вони навіть суперечать одне одному, принаймні дух не вельми дбає про здоров'я, і навпаки, не моє покликання вдавати з себе дядечка лікаря, що застерігає від передчасного читання, бо воно для нього самого на ціле життя лишилося передчасним. А крім того, нетактовно й жорстоко вічно нагадувати обдарованому юнакові про його «незрілість» і через кожних двоє слів торочити: «Це ще не для тебе». Хай сам вирішує, для нього та ні! І взагалі хай сам про себе дбає. Але ж кожному ясно, що він гинутиме з нудьги, поки вихопиться з цього давньонімецького закапелка!

Перепало і мені, і Кайзерсашернові. Мені було прикро, бо я аж ніяк не дотримувався поглядів дядечка лікаря. До того ж я бачив і дуже добре розумів, що Кречмара не лише не вдовольняла роль тільки вчителя гри на роялі, тренера зі спеціальної техніки, але й сама музика, мета цих уроків, якби він її викладав однобоко, не пов'язуючи з іншими галузями форми, думки й освіти, здавалася б йому жалюгідною спеціальністю, непотрібною людям.

І справді, з Адріанових розповідей я довідався, що його уроки музики в старовинному будинку біля собору, де Кречмарові надали житло як органістові, на добру половину складалися з розмов про філософію і поезію. А проте, ще навчаючись у гімназії з Адріаном, я буквально з дня на день помічав його успіхи в музиці. Звичайно, його перші кроки прискорило те, що він самотужки ознайомився з клавіатурою і тональностями. Гами він виконував сумлінно, але на школу фортепіанної гри, наскільки мені відомо, не дуже налягав: Кречмар змушував його виконувати нескладні хорали і, хоч як дивно вони звучали на фортепіано, чотириголосі псалми Палестріни[84], що складалися з чистих акордів з деякими гармонійними напруженнями й каденціями, а трохи згодом іще малі прелюдії та фугетти Баха, його ж таки двоголосі інвенції, «Sonata facile»[85] Моцарта, короткі, на одну частину, сонати Скарлатті