Читати книгу - "Кава з кардамоном"

— Солодкаве?

— Авжеж, таке собі усі-пусі дівчаче. А це що? Дірка в паркані й сніг у дірці?

Почулося хихотіння. Лінка спалахнула.

— Безнадійно, — пирхнув хтось.

— Ну, якщо це дві твої найкращі фотографії, то щастя, що я не бачу решти. Композиція не може бути банальною. Місточок, може й гарний, але пощо на це фото взагалі дивитися? Нічого цікавого.

Лінка відчула, як на очі навернулися сльози, та Патриція попрямувала до інших.

Вродливий високий брюнет у чорній футболці із Че Геварою на грудях сидів на стільці, безтурботно помахуючи ногою.

— Гм-м, обрамлення з гілок. Цікаво. Шкода, що всередині порожнеча, аж вітер свище. Захоплення чорними рамами. Може, тобі краще подумати про роботу зберігача музейних фондів?

Невдовзі всім зробилося весело, бо зрештою, яка ж це проблема, усі вони становили групу осіб, які нічого не вміють, нічого не тямлять, і це їх об’єднує…

— По-перше, — Патриція явно була у своїй стихії, — око фотоапарата й людське око дивляться по-різному. Гляньте, приміром, на це фото.

Блондин в окулярах, який сидів поруч із Лінкою, ледь почервонів.

— Я переконана, що коли ти робив наближення на цих трьох круків, що сидять на снігу, і лінії електропередач над ними, то не помітив, що збоку до кадру потрапляють якісь кущі, унизу видніє шматок тротуару, а з іншого боку… а це що таке? Твій рюкзак?

— Я це зараз викадрую.

— Звісно, але тобі доведеться багато вирізати. Не в тім річ. Треба відразу робити гарні фотографії, а не абиякі, думаючи, що потім можна виправити. Безлад у кадрі — це поширена помилка. Людське око зосереджується й відбирає найважливіші об’єкти. Око фотоапарата сприймає все підряд. Ви повинні навчитися вибирати лише те, що хочете бачити на фотографії. Коли ви збираєтеся до школи, то не берете всіх підручників, а лише потрібні.

— Ну, Бартек узагалі підручників не носить, — засміялася коротко стрижена білявка.

Патриція помітно захопилася. Зупинившись біля дівчини з короткою гривкою Клеопатри, вона сказала:

— Глянь на ці прямі лінії. Наче торт ділиш, на дві половинки, еге? Кожному порівну. Те саме робиш із фотографією. Розітнула вертикально й горизонтально. Ти чула про принцип потрійного поділу? Симетрія, може й потрібна, коли краєш пиріг, але на знімку об’єкт не конче повинен перебувати в центрі кадру! І ще. Бачу, що ви надивилися пейзажів з оленями. Чому між ваших фото зовсім відсутні вертикальні композиції? Ви що, забули, що фотоапарат можна тримати й таким чином?

— Різко, га? — до Лінки підсунувся автор чорних рам.

— Мені подобається. Принаймні можна чогось навчитися.

Їй і справді подобалося. Воно, може й неприємно, коли тебе критикують, та якщо решта теж отримала свою порцію зауважень, то згодом можна звикнути. Після кожного заняття дівчина усвідомлювала, що розуміє дедалі більше. Тепер їй стало ясно, що вона фотографувала досить хаотично, і чимало знімків, які досі вважала добрими, насправді такими не були. А вже якщо й траплявся якийсь непоганий, то це було, радше, випадково.

II

У їдальні Лінці помахав Адріан. Нині чергували художники, які раніше закінчили заняття, щоб устигнути приготувати обід: ковбасу із зеленим горошком та кукурудзою. На гарнір були макарони й салат з пекінської капусти. Після кількох годин, проведених на морозі, будь-що здавалося вишуканою стравою, тож усі заходилися наминати. По обіді брюнет, якого Патриція критикувала за «протяги в композиції» підійшов до Лінки.

— Здається, ми незнайомі. Мене звуть Конрад.

— Конрад — спеціаліст у галузі чорних рам? — пожартувала вона. — Лінка.

— Лінка — зухвала дівчинка?

Адріан неприязно глянув на Конрада.

— Як там ваші фотографії? — поцікавився він.

— Безнадійні. Хоча наша зухвала дівчинка непогано впоралася. Що не кажи, а талант у неї є.

— Ніяка я не «зухвала дівчинка»! — розсердилася Лінка й подалася до кухні зі своїм недоїденим обідом.

— Так чи ні, але дєвочка що треба, — змовницьки прошепотів чорнявий до Адріана. — Це твоя дівчина?

— Ні, чому ти так вирішив? — заперечив Адріан.

— Ну все, ти мені камінь із пліч скинув.

Адріан не здогадувався, що Лінка все чула, хоча йому самому здавалося, ніби вони перемовляються тихо. «Ні, чому ти так вирішив» пролунало холодно й непривітно. Тож коли ввечері Конрад запитав її, чи не хоче вона прогулятися й десь перепочити від мистецтва, Лінка відразу погодилася.

III

— Закуриш? — простягнув їй пачку сигарет.

— Не курю, — Лінка глянула на пересторогу на пачці. — А тобі не страшно курити, коли на сигаретах пишуть, що вони спричиняють рак?

— А мені по барабану, — знизав плечима Конрад. — Усі ми помремо, причому чим швидше, тим краще.

— Ти що, із глузду з’їхав?

— Чого це? Ще скажи, що життя прекрасне. Де там, цінуються хіба що бабки, як нема бабла й зв’язків, то ти ніхто.

— Чому ти такий песиміст?

— Я не песиміст, а реаліст.

— Давай повернемося, мені холодно.

— То й повертайся собі, а я не хочу. Люблю, коли мені зимно.

Якийсь дивний хлопець. І поведінка химерна. Спершу Лінка хотіла було з ним залишитися, проте їй весь час чомусь було ніяково. Вона неспокійно тупцяла на місці.

— Ну, добре, якщо ти змерзла, то повернемося. Але за умови, що дозволиш себе трохи погріти.

І поклав їй руку на плече, але Лінка відсторонилася.

— І чого ти така недотика? Я ж тебе не з’їм.

Може, вона й справді перебільшує? Так чи сяк, їй хотілося повернутися, прогулянка встигла набриднути. Уся ця розмова вийшла якоюсь неприємною, хоча Лінка сама не розуміла, чому саме. Ішла похмура, утупившись у сніг під ногами. Коли заходила до школи, їй здалося, ніби між дерев майнула чиясь тінь.

Ліжка стояли в кількох класах, хлопці й дівчата окремо. Старі розкладачки вночі скрипіли немилосердно. Лінка швиденько вмилася й залізла до спальника. Та щойно вона пригрілася, і їй зробилося тепло й приємно, як дівчина згадала, що забула почистити зуби. Що довше намагалася просто заснути й не ходити до ванної, то більше їй здавалося, що вона в житті не засне із брудними зубами. Хоч-не-хоч довелося встати. Лінка накинула на плечі светра, бо з вікон віяло, і рушила до туалету.

Тремтячи від холоду, вона почистила зуби й прополоскала рота крижаною водою: комфорт тут був мінімальний… Лінка мріяла якомога швидше повернутися до теплого спальника. Раптом їй здалося, що вона почула якісь звуки, наче тиху розмову. За рогом у коридорі горіло світло. До неї долинув голос, який вона відразу впізнала. Халіна розуміла, що робить погано, але навшпиньках підійшла ближче й нашорошила вуха.

— Я б хотів малювати, як імпресіоністи. Ренуар