Читати книгу - "Бурелов"

Що ж із того всього вродить?

Раптом Живчик відчув, що повітря позад нього бурхає, нуртує і вихориться, звістуючи близькість хвостової частини Великої бурі. Ту ж мить його вдарило у спину і перекинуло догори ногами. Крила нап’ялися і затріщали, і Живчикові лишалося тільки одне: щосили триматися за них і молитись, аби їх не зірвало з плечей.

Сліпучі спалахи блискавиць у нього над головою спроквола згасали мірою того, як виснажувалася електрична сила хмар. Наїжачений Живчиків чуб нараз виляг. Уся енергія бурі скупчилася тепер в одній кульовій блискавці. Вона ширяла в повітрі, пульсуючи енергією, мигочучи світлом, ревучи з надміру життя.

Живчик затамував подих, не перестаючи сповільна ковзати вниз. Серце лунко калатало у грудях, долоні спітніли.

— Хай оборонить мене Небо! — лячно мурмотів він.

А тоді зненацька, як сніг на голову — бум!!! — із жахливим гуркотом та сліпучим спалахом світляна куля вибухнула.

Ударна хвиля прокотилася по небу. Живчик затремтів із жаху. Ще мить — і несамовитий подмух вітру знов перекинув його і пожбурив у зустрічне пасмо хмаровиння.

— А-а-а-а-а-а-а! — заволав він, коли ревучий вихор закружляв його у пекельній круговерті.

Живчик відчайдушно хвицав ногами і пробував махати руками — але все даремно. Надто вже буйний був вітер. Небесний бешкетник видимо силкувався — чи то Живчикові тільки видавалося — розшарпати його на кавалки. Хлопцеві лишалося одне: скоритися нездоланній силі розбурханої стихії.

Живчик усе перекидався і перекидався. Єдвабні пазухи парашутних крил повивертало, і він тривожно зойкнув, усвідомивши, що падає перевертом серед клубочіння пурпурових хмар.

— Ні-і-і! — залементував він.

Падаючи усе нижче й нижче, — шквал «загнув йому карпа» й обезвладнив руки, — хлопець навіть не намагався орудувати крильми з остраху, що їх може пошматувати під ударами борвію. В’язи йому скривило, спину зігнуло навпіл.

— Годі! — задихаючись, стогнав він. — Має ж це колись скінчитися!

І ту ж мить усе й справді скінчилося. Зрештою Живчик досяг нижнього краю пасма хмар: у своїй скаженій нищівній люті Велика буря виплюнула його, наче кісточку заболоні. Це жаске випробування тривало лічені секунди, але Живчикові вони здалися вічністю.

— Хвала Небові! — вдячно прошепотів він.

Запала моторошна тиша. Здавалося, саме повітря знемагає, виснажене щойно вщухлим вихором. Живчик змінив поставу і, коли його крила випросталися знову, продовжував свій повільний плавкий спуск. Попереду було видно, як швидко даленіє Велика буря. Вона ковзала по ясній небесній блакиті, прекрасна та велична і сяла наче здоровенний ліхтар із пурпурового паперу.

— Та й по всьому? — промимрив Живчик. — Невже я проґавив жмут бурефраксу?

Він розчаровано похнюпив голову і дивився на чимраз ближчий Присмерковий ліс, аж почув новий згук. Здавалося, хтось дер папір чи ляпав у долоні. Живчик рвучко звів голову і скерував погляд уперед. Із черева пурпурової бурі виткнулося сліпуче жало.

— Ось він! — вигукнув Живчик. — Жмут блискавиць. Бурефракс!

Зубчаста стріла дедалі видовжувалася, хоча й неймовірно поволі, немов хмари пускали її з великою неохотою. Живчик уже сумнівався, чи вона коли-небудь вивільниться взагалі, аж знову розлягся тріскіт, повнячи повітря відлясками. Жмут блискавиць вихопився на волю.

Він шугнув униз, випалюючи на лету повітря. Линув із блиском та громом, із виттям та свистом. Дух смаженого мигдалю шибнув Живчикові в ніздрі, аж вони затріпотіли.

— Це… це прекрасно, — зачаровано зітхнув він.

Жмут стремів униз. Трах-тарарах, трах-тарарах! Із сиком та тріском, він прошив листяне шатро і шугнув на долину. А тоді — лусь, гуп! — угору бухнула пара: небесна гостя вгрузла у м’який ґрунт. Живчик прикипів очима до високого сторчака блискавки між деревами під собою і затрепетав із побожного страху та захвату.

— Бурефракс, — прошепотів він. — І побачити, як він народжується, випало не кому, як мені!

Велика буря встигла обернутися на пурпурову цяту і хутко зникала за обрієм. Тепер, коли вона була далеко, Живчик волів не пригадувати пасток, прихованих у неї всередині, несамовитих вітрів, що бурхали там, ладні розшарпати на шмаття все на своєму шляху.

Повітря було застояне, сире, важке. Воно облипало, наче волога шмата.

Живчикові — він ще й досі летів на великій висоті — це неабияк вадило. Гнані тиховієм, крила давали чудову спромогу для маневру. А в безвітря, як тепер, летіти на них ставало небезпечно. Орудувати ними було, власне, ніяк. Як домогтися того, щоб шовкові пазухи постійно наповнювалися повітрям? Досить було непевного руху, щоб крила опали і він каменем полетів додолу.

— Це все одно, що стернувати небесним кораблем, — згадав він батькові слова, якось мовлені йому. — Треба завжди підтримувати кільову рівновагу.

— Тато! — розпачливо зойкнув Живчик. Як він міг забути, побивався хлопець у думках. Було б диво, якби «Бурелов» витримав такий страхітливий вибух. — Хоча… — промурмотів він, без надії сподіваючись.

— Зрештою я не бачив жодного сліду кораблегину, жодного падучого уламка…

Живчик потрохи знижувався, дрейфуючи дедалі ближче до бурефраксу. Не мавши змоги увійти в піке, він сподівався на щасливий випадок: ачей, його закине десь неподалік стріли із коштовної речовини. Та ба, не судилося. Не встигнувши втратити висоту, Живчик промайнув над сяйним жмутом затужавілих блискавок. Він розчаровано зітхнув, коли той прослизнув у нього під ногами і зостався позаду.

Надто зморений, щоб розвернутися чи бодай озирнутись, Живчик не мав іншої ради, як линути далі, цупко тримаючись за крила і уникаючи різких рухів. Різноколірна лісова запона, повита золотавим присмерком, ближчала з кожною секундою. Рано чи пізно йому доведеться приземлитися. Він перебирав пальцями обереги й амулети у себе на шиї.

— У Присмерковий ліс, — прошепотів він, боючись навіть подумати, щo він може там знайти.

Що нижче він спускався, то застоянішим виявлялося повітря. Воно дедалі теплішало і важчало, стаючи майже задушливим. Усе його тіло рясно зросилося потом. Падіння пришвидшувалося. Крила зловороже затріпотіли. Раптом Живчик із жахом усвідомив, що він уже, властиво, не ширяє. Падає, та й годі.

— Ні! — залементував він. Цього не може бути. Тільки не тепер, не після того всього, крізь що він уже пройшов. — Ні!

Голос його озивався жалісною луною, поки він летів, шугаючи все нижче й нижче, перекидаючись у золотавому сяйві, з тріском проламуючись крізь лісове склепіння, б’ючись об гілки, — аж нарешті… ГУГУП!

Він приземлився важко