Читати книгу - "Чорна дошка"

всю вчорашню смакоту заїдали зернятами. Лузали, сидячи на печі, подовгу обсмоктуючи солодке лушпиння й обмірковуючи, чим будуть харчуватись, коли доїдять гарбуза. Степанида не викидала лушпайки, а загортала в шматочок білої ганчірки й клала за припічок, у темний закамарок, на ще чорніший день, на потім.

Аби відкараскатись від надокучливих картинок із чужого життя, Лесь труснув головою — ніби з ким поздоровкався поштиво та розважливо — й взявся смоктати засушені яблучні кружальця. Сушня була невимовно смачна, кисленька й солодкава одночасно. Терновий подовгу тримав відкушені шматочки в роті, вони повільно танули, і солодко-кисла слина смакувала чоловікові більше, ніж отой хліб, що його приніс Лукич як плату за статтю, яку він, Терновий, мав би написати. Від того комнезамівського окрайця так і тхнуло чужою кровицею. Чомусь саме до пайкового хліба, принесеного упирем, молодому робкору несила було доторкнутись. Попри голод, що смоктав, аж чоловік укривався потом, саме цей шматок житнього добра палив йому горло, він-бо давався не просто так, а за чесно зроблену роботу на благо світової революції. Цей хліб ніби був платою за мовчання, тими тридцятьма срібняками, пекельним відкупом. Терновий умить згадав щось важливе, ляснув себе долонею по голові й перегорнув аркуш, аби писати начисто. Не про гарбузи, а про…

«…Про події в редакції, — сяйнула згадка. — Треба написати про Юсовицького… і про Юрка… і про Соню».

Про цих трьох він так і не написав, заощаджував місце в невеликому блокноті, ніби знав, скільки ще трагічних історій має туди втиснути, скільки загублених доль знайдуть притулок у цьому брунатному непоказному записнику.

***

Перед очима в Тернового постав той жовтневий ранок, коли він лишився у Веселівці, а його колеги, після невдалих та кволих промов на мітингу перед охлялими від голоду селянами, подались до міста. Лесь тоді не виступав, не міг. Його мотиви зрозумів Юсовицький, який багато смертей бачив під час війни. Та й цьому колишньому вояці дубів язик, коли він кричав, стоячи на трибуні, про «наш борг», «солідарність» та «дайош хліба». Той несамовитий крик зривався на півні під пильними та зосередженими поглядами селян. Він кричав: «Пролетарська держава» — і не міг віднайти слів, щоб продовжити цю репліку, бо ж де та пролетарська держава? Чому її немає біля цих покинутих, обібраних до останньої нитки, селян, скалічених душевно й фізично.

«Я не можу», — сказав Юсовицький та відійшов від нашвидкуруч збитої трибуни, й за справу взявся Петро Бевз. Оцей говорив як по-писаному, дрібно шаткував великою долонею повітря, але не знаходив бодай жаринки розуміння, поваги чи довіри з іншого боку — від селян. Усі вони зі сталою зневірою дивились на цих випещених містом людей і не розуміли їхніх кучерявих слів. Коли мітинг закінчився і селяни розбрелись мовчки по домівках, кореспонденти з відчуттям зробленої справи зазбирались у зворотну путь.

Соня, схопивши попід руки двох кавалерів — Юсовицького та Петра, буркнула, ніби поміж іншим, Терновому:

— Не затримуйся тут надовго, сількоре. Бо закохаєшся в тутешню дівку, я цього не переживу.

За нею пряв очиськами суворий Калюжний, котрий уже осідлав свого коня й стримував його активність, натягаючи повіддя. Од цього норовливий коник ставав на диби. І це приманювало до чекіста погляди Соні. Вона якось автоматично послала повітряний поцілунок Калюжному, а він, приклавши правицю до козирка, оддав їй честь. Соня захихотіла голосно й звабливо.

— Товаришу суворий чекісте, не зводьте з розуму молоду красуню. — Соня говорила це, намагаючись пробудити в Терновому ревнощі — зиркала тишком на Леся, але той не зважав на цю гру.

Калюжний зіп’явся в стременах і одним стрибком зіскочив на землю. Швидко підійшов до Соні, відсторонив її від чоловіків та відвів убік.

— Зі мною гратись не треба, — стиснув боляче руку. У чоловіка роздулись ніздрі, як ото хвилину тому роздувались вони в запального коня. — Залишайся тут! Будеш зі мною жити.

Соня з силою штовхнула чекіста в груди й, не ховаючи незадоволення, мовила:

— Ми із вами не пара, товаришу Калюжний.

Той аж посинів од злості. Крізь гнів криво посміхнувся.

— Це ж чому я вам, товаришко Левківська, не пасую? Чи родом не видався? Так я ж свій, робітничо-селянський, а не якийсь там панич. Чи, може, ви таки панича хочете?

Товаришка Левківська не відповіла, крутонула від нього й тихо-тихо мовила — вирвалось із неї, думала, ніхто не почує, але гостре вухо Калюжного вловило цю характеристику на свою адресу:

— Бидло.

— Ну-ну, — загадково пронукав Калюжний та, заскочивши у сідло, спрямував коня в бік сільради.

Коли Соня пожартувала про те, що Лесь може закохатись у тутешню дівку, той уявив Параску. Хоч і не зізнавався собі, та на мітингу все намагався очима знайти її у юрбищі, але так і не знайшов. «Треба буде навідатись до неї», — подумав зараз.

Батько йому повідав, що Параска тепер заміжня і навіть має мале дитя. «Все одно треба навідатись», — почав сперечатись із собою і так би й сперечався, аби Соня не відволікала його від думок. Вона засміялась, як здалось Терновому, неприродно і потягла Юсовицького та Петра по вузькій заболоченій дорозі.

— Тримайся! — крикнули вони хором Лесю наостанок.

Вони простували мовчки, кожен міркував про своє. Коли вийшли з села, низько-низько наповзли важкі пихаті хмари, й о пообідній порі стало темно, мов у підвечірку. Пришвидшувати ходу не могли, бо Юсовицький накульгував на своїй культі. На їхнє щастя, повз село проїздила буксирна бригада, що рухалась із Пикова. Працівники редакції на ходу запитали дозволу в головного із першого возу, який гордо сидів на мішках й цмокав губами до ледачої кобили. Він дозволив — ці троє, примостившись на останньому із цілої веремії возів, споглядали ліси та поля, що віддаляються від них, ніби неприємний сон.

До приміщення редакції доплентали, вже коли вечоріло. Могли б відразу піти по домівках, але припекло їм забігти в «Більшовицьку правду». Марили обговорити побачене, попити чаю та перевірити, як там справи у Юрка Калитка, який сам-один залишився на охороні об’єкта, бо ж усі члени редакції поїхали на села — жодна душа не лишилась на місці. Одні — подались до Веселівки, інші — гайнули у Літинку, а ще хтось — поїхав аж до сусідньої області.

Хвилюватись не було підстав, бо Юрко зазвичай охороняв редакцію добре. У нього ж була гвинтівка, ну то й що, що без набоїв. Мародерів можна було сполохати лиш самим виглядом озброєного вартового.

***

Редакція німувала. Товариші розлетілись по селах. Юрко опинився сам на