Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

Останні мости дружби між церковною і цвинтарною стороною були остаточно спалені.

— Поцілуй мене в сраку, шо, га! — плюнула розлючена баба Ганка, і Марія добре розуміла, що то є дуже-дуже надовго… — Мої хустки їй в око впали… Та хто ти така, шо, га? — бурчала стара, вертаючи додому.

Шо-Га відчинила стару дерев’яну скриню, по-місцевому куфр, і довго заспокоювалася: гладила й перескладувала своє нечуване за сільськими мірками багатство — тонкі шерстяні квітчасті хустини, наче сама згадка Марії могла забрати хоча б одну з них.

— Нікому… нікому не дам… нема чого… сама буду ходити… — видавала хрипкий шепіт над казковим різнобарв’ям.

Хустка, як найчастіше змінюваний атрибут, визначала модність її власниці й була найбільш обговорюваним предметом гардеробу та об’єктом заздрості сільського жіноцтва: не одна не могла спати після недільної служби, уздрівши нову красу на голові баби Ганки… Скільки їх було в баби Шо-Га, вона знала достеменно — аж сто двадцять одна, і всі відрізнялися квітами, краєм, тлом, та лише незначна частинка бачила коли-небудь свіже повітря… Шо-Га, замкнувши хату зсередини, часто дефілювала в них перед стареньким темним дзеркалом, і її душа розцвітала, як ті квіти на хустині, — так вона втікала у свій закритий приємний світ від постійних деспотичних виходок спочатку чоловіка, а потім і сина. У тому світі не було важкої праці, не треба було полоти й доглядати городи, і чудові казкові квіти фантастичних кольорів і відтінків розцвітали самі без догляду, ніколи не в’янучи, а Ганка була їх королевою, завше красивою й молодою, і всі уявні колишні кавалери були біля її ніг; до уваги в той момент зовсім не бралося те, що вони вже всі знайшли спокій навпроти…

Хустки на всю велику родину на адресу Ганки надсилав рідний брат із Канади, який тяжко працював там; знаючи, що за п’ять таких хусток можна купити корову, десь там, вдихаючи хімічні випари на заводі, мав надію, що вся родина безбідно живе, — наївний… Лише обом своїм невісткам — колишній і теперішній — баба Ганка дала по одній хустині, та й то не могла вночі спати, згадуючи їхню красу, яка відійшла від неї та її куфра… Якби жінці дали вибирати: або хустковий скарб, або син — вона б дуже довго думала, і хто зна, на чию користь був би вибір… Хоч родина рідної сестри бідувала, бабі Шо-Га було все одно: квітково-хустковий рай не передбачав іншого власника — навіть думка про втрату хоч якої з дорогоцінної колекції нависала чорною хмарою гріховності над головою Ганки й псувала настрій надовго. «Люди, вони всякі, більше паскудні, ніж файні… а хустки, о-о-о, це краса… вони бездоганні… мої… мої… Ніхто не вартує моєї краси… не віддам…» Старечі очі недобачали, що їй таки довелося поділитися своїм скарбом з підлою і крихітною міллю, яка успішно кілька літ множилася в натуральному шерстяному вмісті погано зачиненого куфра, перетворюючи гіпотетичне стадо родинних корів у тлінне решето… Та й душа її була, як та з’їджена міллю хустка: і від людей мала небагато приємного за життя, а людям віддала ще менше — Ганці подобалось, як хтось давав їй, бо дати щось навзаєм було рівноцінно подвигу. Тож нинішнє гурманське обжирання Козетти її городиною не мало ніяких перспектив прощення в баби Ганки.

— Чекай-чекай, от прийде Юрко, він вам зробить, — з ненавистю прохрипіла, споглядаючи сусідське обійстя у вікно…

Засмучена Марія доїла корову.

— Господи, що ж то тепер буде, не знаю… Син у неї впертий, недобрий, як той бугай негачкований, та ще й у поліції служить. Якось би то залагодити, бо нам усім ворогів не треба, о ні-і-і… Що ж ти накоїла, Козетточко моя, скотино ти засрана?

Прив’язана Козетта, зачувши своє ім’я, по-ангельськи лагідно мекнула.

— Маріє, а може, заплатити їй? — порадила з-під підлоги Естер.

— Та ти ж чула, ніц, ніц не хоче… Пропонувала їй молоко, капусту, так бачиш, у чому справа: у нас усі люблять дивитися, як воно росте, і ходити біля городини, та й потім є чим перед людьми похвалитися чи поговорити про що… А наша Козетта її тої радості позбавила — то не просто врожай…

— А що, вона так багато зжерла? Невелика ж тваринка…

Марія піднялася духом:

— Та ти, напевно, правду кажеш, не корова все-таки на грядки влізла, щось мусила залишити… Але за збиток я мушу щось їй дати, тільки не знаю, що саме…

— Візьми, попробуй оце дати, — Естер простягнула Марії делікатний золотий ланцюжок.

— Яка краса, — зачарувалася на мить Марія. — А звідки… ну, це неважливо… Ти знаєш, мені ніколи не хотілося золота, як іншим дівчатам… Метал як метал, тільки жовтий… Усі, хто його носять, набундючуються, як індики, і шукають до мови таких самих індиків із золотом… Добре, відправлю Степана до старої з вибаченнями… Що, поможете тітці масло вибити?

Давидові аж руки свербіли вже що-небудь робити:

— Так, так, так! — радісно засміявся хлопчина.

— Ну то піду принесу маслобійку, бити доведеться довго, і хлів замкну, щоб ніхто не заліз… А ти, злодійко, сьогодні вже сита… А молоко ж яке в тебе на сусідській салаті буде, м-м-м… пальці оближеш… А може, ше й баба Ганка буде їх облизувати?..

Козетта була сама покірність і мало не всміхалася гострою мордочкою…

Увечері Степан сходив до баби Шо-Га, і після довгих перепрошувань гріх Козетти був прощений, та, на жаль, не забутий, а марнославна баба Ганка отримала на свою в старечих складках шию, як у галапагоської трьохсотлітньої черепахи, омріяний замолоду золотий ланцюжок і, втішена новою прикрасою, вирішувала важку дилему: як зробити так, щоб і хустка шалінова на голові гарно виглядала, і ланцюжка золотого було видно. Після довгих примірок виходило на те, що треба ще більше схилити голову набік: тоді хустина звисала, відкриваючи ще один ультрамодний сільський аксесуар. Задоволена Шо-Га проказала вдячну молитву за добре розв’язання конфлікту й справедливість небесних сил і з думкою про майбутній вихід у світ захропіла на своїй дерев’яній канапі…

Настав серпень. Важкі яблука тягнули гілля додолу, пузатіли фіолетові сливи; на городах збирали мак: приходило справжнє свято врожаю — медовий, а потім яблучний Спас. Давид, Міра та Естер ласували пахучими літніми дарами; особливо їм подобався солодкий мед у сотах, який дозволяв розтягувати задоволення від свого смачного тіла довго-довго, а з воску Давид виліплював різні фігурки й давав їх на обмацування Мірочці:

— Упізнавай, упізнавай, сестричко. Це котик, а це коровка, та, що