Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Після усіх жахів з Примарою Редлі, скаженим собакою і пожежею, Джемі вирішив, що це просто боягузтво — зупинятися біля порогу міс Рейчел і чекати, і він оголосив, що ми тепер добігатимемо щовечора до пошти на розі й там зустрічатимемо Атикуса з роботи. Скільки разів Атикус бачив, що Джемі стоїть розлючений через слова місіс Дьюбоз, які вона встигла викрикнути нам услід.

— Не переймайся, сину,— заспокоював його Атикус,— вона стара і дуже хвора. А ти тримай собі голову високо і будь джентльменом. Хай що вона тобі наговорить, не дай їй себе розізлити.

Джемі відповідав, що не така вже вона, мабуть, і хвора, якщо так репетує. Коли ми утрьох підходили до її будинку, Атикус знімав капелюха, галантно махав їй рукою і промовляв:

— Доброго вечора, місіс Дьюбоз! Ви сьогодні як картинка.

Щоправда, Атикус ніколи не уточнював, яка саме картинка.

Він розповідав їй судові новини і висловлював щиру надію, що завтра у неї видасться приємний день. Потім він знову вдягав капелюха, закидав мене до себе на плечі просто у неї на очах, і ми йшли в сутінках до себе додому. У такі моменти я думала, що мій тато, який ненавидів зброю і ніколи не воював, був найхоробріший чоловік на світі.

На дванадцятиліття Джемі подарували гроші, й вони буквально пропікали йому кишеню, тому наступного дня одразу по обіді ми пішли до середмістя. Джемі гадав, що йому вистачить купити собі модель парового двигуна, а мені — жезл тамбурмажора.

Я вже давно задивлялася на цей жезл: він продавався у крамниці В. Дж. Елмора, був прикрашений цехінами й блискітками і коштував сімнадцять центів. Моєю найпалкішою мрією було диригувати на ходу шкільним оркестром округу Мейком. Я вже почала тренуватися: підкидала палиці й майже навчилася їх ловити, проте Келпурнія ніколи не пускала мене в хату, якщо заставала з палицею в руках. Мені здавалося, що коли я матиму справжній жезл, усе піде як по маслу, і з боку Джемі було вельми шляхетно його мені купити.

Місіс Дьюбоз уже розташувалася на своїй терасі, коли ми йшли до крамниці.

— Чого це ви тут вештаєтеся у таку пору? — загорлала вона.— Не інакше як школу прогулюєте. От я зараз зателефоную директору і все йому розкажу!

Тут вона ухопилася за колеса свого крісла і зробила таке обличчя, ніби й справді виконає свою погрозу.

— Та сьогодні ж субота, місіс Дьюбоз,— сказав Джемі.

— Субота чи не субота, байдуже,— туманно відповіла вона.— Цікаво, а ваш батько знає, де вас носить?

— Місіс Дьюбоз, ми ходили до міста самі, ще коли були ось такі,— Джемі показав рукою фути зо два над тротуаром.

— Не бреши мені! — заголосила вона.— Джеремі Фінчу, Моді Аткінсон доповіла, що ти сьогодні вранці зламав у неї виноградну лозу. Вона все розповість твоєму батькові, й тоді ти пошкодуєш, що взагалі народився на світ! І якщо тебе не допровадять до виправної школи цими днями, моє прізвище не Дьюбоз!

Джемі й близько не підходив до винограду міс Моді з минулого літа, до того ж він твердо знав, що міс Моді ніколи б не наскаржилася Атикусу, навіть якби щось і було, тому він усе заперечив.

— Не смій сперечатися! — аж заверещала місіс Дьюбоз.— А ти? — тут вона тицьнула у мене своїм покарлюченим пальцем.— Чого це ти розгулюєш у комбінезоні? Ти мусиш вдягатися у сукні з корсажем, юна леді! І якщо ніхто тебе не перевиховає, будеш прислуговувати у корчмі,— ну от, дожилися, молода Фінч уже прислуговує у «Кафе ОК», нічого собі!

Мене охопив жах. «Кафе ОК» було дуже підозрілим закладом на півночі центральної площі. Я вчепилася в руку Джемі, але він різко її вирвав.

— Ходімо, Скауте,— прошепотів він.— Не звертай на неї уваги. Просто високо тримай голову і будь джентльменом.

Але місіс Дьюбоз не вгамовувалася.

— Мало того, що одна з Фінчів прислуговує по шинках, але й той, що в суді, боронить чорномазих!

Джемі так і заціпенів. Удар місіс Дьюбоз влучив у ціль, і вона це усвідомлювала.

— Так, так, куди ж котиться світ, якщо Фінч повстає проти свого кола? Так я вам зараз скажу! — вона піднесла руку до рота. А коли відвела руку, за нею потяглася, довга цівка слини.— Ваш батько нічим не кращий за чорномазих і за покидьків, на яких працює!

Джемі спалахнув. Я потягла його за рукав, а нам услід линули звинувачення у моральній деградації нашої сім’ї, і головним пунктом було те, що половина родини Фінчів вже й так у божевільні, але якби була жива наша мати, ми б не скотилися до такої ганьби.

Не знаю, що обурило Джемі найбільше, але я страшенно образилися на натяки місіс Дьюбоз щодо психічного стану нашої родини. Я вже майже призвичаїлася до клинів у бік Атикуса. Але це вперше сказала доросла людина. Якщо не зважати на зауваження щодо Атикуса, все решта в нападках місіс Дьюбоз було як завжди. А в повітрі вже відчувалося літо — в тіні ще було прохолодно, але сонце пригрівало дужче, а це означало, що наближаються гарні часи — канікули і Ділл.

Джемі купив собі паровий двигун, і ми попрямували до крамниці Елмора по мій жезл. Покупка не принесла Джемі жодного задоволення; він запхав модель у кишеню і мовчки йшов поруч зі мною додому. Дорогою я раз у раз підкидала свій жезл, намагаючись його упіймати, поки мало не налетіла на містера Лійка Діза, який тільки й сказав: «Обережно, Скауте, дивися, куди йдеш!» Коли ми наблизилися до будинку місіс Дьюбоз, мій жезл уже був геть брудний від безкінечних падінь на землю.

На терасі її не було.

Пізніше, через багато років, я іноді питала себе, що примусило Джемі так вчинити, чому він не дотримався девізу «Будь джентльменом, сину», чому відійшов він правил непоказної шляхетності, які почав сповідувати. Вочевидь, Джемі не менш за мене потерпав від балачок про те, що наш батько обстоює негрів, і я звикла, що він тримає себе в руках: від природи він мав характер лагідний і незапальний. Але у той час я могла пояснити його вчинок єдине тим, що він на декілька хвилин буквально збожеволів.

Джемі зробив достеменно те, що