Читати книгу - "Вигнання з раю"

А на околиці Світлоярська вже виростали ферми, гаражі й навіси для техніки й реманенту, будувалися ясла й дитсадочок, монтажники ставили стовпи електромережі і трансформаторні будки, сільгоспбуд споруджував дві вежі водогону і прокладав по всіх вулицях майбутнього села мережу водогону, щоб у кожному дворі була своя колонка. Такого радісного будування не пам’ятав у Карповім Яру ніхто й ніколи, навіть столітній дід Гнат, який бачив усього, був на японській і турецькій війнах, пережив кількох царів, Гітлера, лорда Керзона, махновців, банди Марусі і Григор’єва, навіть він ходив по стерні, натикаючись то на гранітні підмурки, то на глибокі траншеї водогону, то на стовпи електропередачі, і тільки спльовував: «Тьху! Чи ти ж бачив, бісової його віри!»

Будівельних проблем у звичайному розумінні цього слова карпоярівці на першому етапі практично не мали. Ніякого доставання, ніякого перекуповування, ні сватів, ні братів, ні добрих дядьків. Кілька «ліваків» поткнулися були з пропозиціями «підкинути й перекинути» того-сього, але, переконавшись у цілковитій відсутності так званої кон’юнктури, швиденько зникли в невідомому напрямку.

Згодом, за рік-два, коли вже село стоятиме і карпоярівці стануть світлоярівцями, почнеться між ними змагання, в кого вищий паркан, у кого яскравіша фарба, в кого вища телевізійна вежа (бо в кожного персональна і в кожного з незаконно придбаного «уголка»), в кого сортовитіший садок. На першому ж етапі головне було, хоч як це дивно, — що брати з собою в нове село, а що залишати.

Тільки для дядька Обеліска не було ніяких проблем: знищити все як клас, водрузить обеліск і переходити в нове село, як стояв. Правду кажучи, Обеліск при цьому нічого не втрачав, бо господарство домашнє мав не те що занедбане, а просто понищене, і не так завдяки його лівацьким перегинам, як дивовижному характеру дружини Хвеньки. Ніхто не знав, чи існувала коли-небудь свята Хвенька, але коли б справді така була, то мала б вона стати покровителькою найбільших марнотратників усього свого й чужого. Скажімо, грошей Хвенька не могла втримати в руках, вони пекли їй пучки, від грошей у неї починалося те, що сьогодні зветься модним словом «алергія», вона не просто розтринькувала все до копієчки, що Обеліскові вдавалося заробити, а бездумно й безцільно нищила. Зароблений на трудодні хліб Хвенька не берегла, як усі люди, щоб вистачило до нового врожаю. Де там! Пшениця перемелювалася тільки на крупчатку, і починалося! День і ніч пеклися височезні пишні паляниці, білосніжні пампушки, різноформні орішки, пиріжки й коржики, варилися вареники, кипіли в смальці й олії вергуни, готувалися товченики з курятиною, коржі з маком, нарізалися цілі кілометри тонесенької локшини до гусячих потрошків, з’їдано з усього цього дива десяту частку, а решту викидано, і ось за місяць вся Обеліскова пшениця внаслідок неймовірної пекарсько-кухарської діяльності Хвеньки зникла, в хаті наставав коли не голод, то й не період ситості, починалася ера кукурудзяників, солодкуватих, поки теплі, а тоді гірких — і в рот не візьмеш; колючих, шорстких ячників; за нею неминуче мала прийти епоха позиченого хліба, але Хвенька ніколи не дбала про день завтрашній, вона жила днем нинішнім, безжурно, легко, на заздрість ворогам і на радість своєму ультрарадикальному чоловікові, що з жінчиного способу життя виробив для себе справжню філософію, всі постулати якої неодмінно увінчувалися обелісками. Замолоду Хвенька була досить приваблива молодичка, невисока, але м'якотіла, розложиста, вона досить охоче і легко входила в контакти з чоловіками, відверто заявляла, що з порожніми руками до неї ліпше не потикатися, і незграбні карпоярівські залицяльники, не покладаючи особливих сподівань на свою природну привабливість і громадські гідності, йшли до Хвеньки кожен з своїми припрошеннями — той ніс клуночок борошна, той гуску, той курку, той десяток яєчок, той глечик сметани, той медку, той яблучок. Дари охоче приймалися, а дарувателів без винятку і без розбору жвава Хвенька негайно витурювала з хати, а тоді ще й гнала через весь двір і на вулицю, і весь цей процес відбувався не мовчки, а з відповідним звуковим супроводом, який у нас на Україні зветься «батькуванням на всі боки». Обеліск часто бував свідком цих сцен і вдоволено покахикував, ще більше зміцнюючись у своїх ультрарадикальних поглядах на людство, весь Карпів Яр знав, що очікує кожного чергового залицяльника підступної Хвеньки, але від того кандидатів на привселюдне зганьблення і батькування не меншало, а ще більшало, чим стверджувалася та не дуже весела істина, що історичний досвід для людства нічого не значить і воно сліпо лізе туди, де його вже били безліч разів.

Отож, нічого не надбавши з своєю Хвенькою, Обеліск і виступав тепер з заявами про цілковиту відмову од усього, що було в Карповім Яру. Погодитися з ним ніхто, ясна річ, не міг, але в суперечки теж не вступали. Бо залюбки полишали архітектуру глиняних розвалюх, забобони й пересуди, нечисту силу і знікчемнілого домовика, невлаштованість і недоцільність, заболочені береги і майже столітнього батюшку Парфентія, що, не маючи церкви, забраної колгоспом під зерносховище, правив для кількох карпоярівських бабусь у власній хаті, повісивши коло неї на дерев’яній поперечині не знати де й роздобутий дзвін. Багато було такого, що хотілося б забрати, — та як ти його перенесеш у нове село? А приємно окові було б дивитися на три млини-вітряки, та ще й не прості, а все шестерики, тобто шестикрилі, і з поворотним пристроєм, як годилося: і бендюг, і катеринка, і дерев’яний круг на кам’янім підмурку. Взяли б Зелене озеро, повне линів і карасів, а також Прядивку, де мочили коноплі, а ще давніше, розповідають, топили відьом. Старенький сільбуд, хоч і замінювався на вищому рівні Будинком культури, але дорогий серцю карпоярівців тим, що довгі роки був місцем розвитку громадської критики. Щодо самокритики, то тут проблем не виникало, бо вона споконвіку гніздилася в родинному затишку, вирощувана жіноцтвом з такою самою дбайливістю, як огірки, квасоля, цибуля, петрушка і мак, — отож без перешкод і втрат у своєму розквіті перемандрує до Світлоярська.

Живий думає про живе, тому про карпоярівське кладовище згадали в останню чергу. Та й не згадали самі, а прибула спеціальна «бригада по перенесенню», шість чи вісім червономордих, просмерділих сивухою, немитих і нечесаних чоловіків заявилися до товариша Зновобрать і стали викладати свої вимоги: житло з гарними молодицями, випивка місцева марочна, закуска теж відповідна, добові, підйомні,