Читати книгу - "Маркус і Діана. Світло Сіріуса"

— Ну от ми й зустрілися, — лагідно мовила Діана.

— Авжеж, хе-хе, — видушив із себе Монс.

Потім він відпустив її руку й у супроводі свого сина метнувся до східців.

Сіґмунд лишився стояти біля Діани.

— Маркусів батько не з дуже балакучих, — пояснив він їй.

Здавалося, що Діана його не чула. Її погляд блукав по порожніх східцях.

— Я теж не з дуже балакучих, — сказав Сіґмунд.

Тепер Діана його помітила.

— Що ти сказав?

— Щ-що я… якби я… ти можеш дати мені свій автограф?

Розділ XIV

Монс зайшов до хлопців у номер. Він був неабияк схвильований і трохи спантеличений. Те саме діялося з Маркусом. Сіґмунд же навпаки — все тримав на контролі. У нього в записнику лежав Діанин автограф, до того ж він був дуже задоволений вечерею. Монса терзало відчуття того, що все крутилося навкруг його особи, але він не міг збагнути, чому саме.

— Я вимагаю пояснення! — роздратовано вигукнув він.

— І ви їх, пане Сімонсене, отримаєте, — пообіцяв Сіґмунд. — Мені здається, ви маєте на те законне право.

— Тобі здається? — трохи спокійніше перепитав Монс.

— Так, — відповів Сіґмунд. — Як бачите.

Маркус прикусив губу й розпачливо заморгав товаришеві. Якщо він розляпає Монсові про Маркуса старшого та Маркуса молодшого, то цю кімнату, напевно, рознесе від вибуху.

— В тебе болять очі, Маркусе? — спитав Монс.

— Що? Та ні. Просто я… — Він подивився на годинник. — Просто я трохи стомився. — І він прикрив однією рукою рота, вдаючи, що позіхає. — Авжеж, пора лягати в ліжко. Сьогодні був тяжкий день. Охо-хо, як я стомився. Добраніч, тату.

Все було марно. Монс сів на стілець, а Сіґмунд вийняв із міні-бару пляшку кока-коли.

— Прошу, пане Сімонсене. Вам треба трішки підкріпитися.

— Мабуть, я вип’ю пива, — сказав Монс.

— Ну й пийте, а я лягаю спати, — промимрив Маркус.

Він став роздягатися і, поки Сіґмунд розповідав, перебрався в піжаму, вклався в ліжко й натягнув на голову ковдру. Він прикинувся, що моментально провалився в сон, хоч насправді чув кожнісіньке слово.

Сіґмунд мав силу-силенну талантів. Маркус давно знав, що з нього, очевидно, вийде блискучий астрофізик або тямущий рекламіст. Тепер же він демонстрував свої дипломатичні здібності. Вони теж були неабиякі. Коли Монс, сидячи на стільці, відкорковував пляшку пива, в повітрі пахло смаленим, а коли Сіґмунд закінчив говорити, в кімнаті запанувала дружня й доброзичлива атмосфера. Та де там, майже весела. Той геніальний посередник знав достеменно, на чому треба наголосити, а про що не варто й згадувати.

Він розповів Монсові, як несправедливо обійшлися з Діаною Мортенсен, внаслідок чого вона стала жертвою судового позову, — їй було відмовлено в компенсації за знімки оголених грудей. Він розповів про клуб «Допоможи Діані», про листи, які вони писали, і про те, як вона зраділа їм і як захотіла зустрітися з Маркусом, прибувши до Норвегії.

— Листи підписував Маркус, — сказав Сіґмунд. — Я не люблю висовуватися. Вірте мені, пане Сімонсене, чи не вірте, але я люблю триматися в тіні.

Монс відкоркував другу пляшку пива, кивнув і сказав:

— Я теж.

З ліжка долинало гучне хропіння.

— Заснув, — сказав Сіґмунд. — Ну й нехай, він того заслужив. У вас хоробрий син, пане Сімонсене.

Монс кивнув.

— Так, він удався в свою матір. Кажи далі, Сіґмунде.

І Сіґмунд казав далі. Настав час зізнань. Він розказав, звідки вони дізналися, що Ребекка Джонс упаде з хмародряпа, але нізащо в світі не згодилися б на те, щоб Монс платив за обід. Та й побилися об заклад вони жартома, — «такі собі хлоп’ячі вибрики», як обмовився Сіґмунд. Йому саме з дому надіслали грошей і дали чітку вказівку витратити їх на розкішний обід для Монса й Маркуса. Він вийняв гаманця й показав гроші.

— Не вигадуй, — сердито сказав Монс. — Ти — мій гість.

Сіґмунд зітхнув.

— Гаразд. Нехай буде по-вашому. Як на мене, то сперечатися нема потреби.

— Отож-то, — вдоволено мовив Монс. — Розказуй далі! Що ви писали про мене?

Хропіння на ліжку стало ще гучніше.

— Писав Маркус, — відповів Сіґмунд.

— І що ж він писав?

Під ковдрою запала мертва тиша, одначе боятися було нічого. Настала мить брехні.

— Просто він розповів їй про свою любов до вас.

— Та невже?

Ковдра заходила то вгору, то вниз. Маркус дихав, мов ковальський міх.

— Атож, він написав, що ви найкращий у світі батько. Що ви чесний, щедрий і ненавидите несправедливість.

— Він справді так написав? — спитав Монс трохи впалим голосом.

— Атож, але я мушу зізнатися ще в одному.

— В чому?

— Він про вас трішки й прибрехав.

Хропіння, що долинало з ліжка, стало просто нестерпне.

— Прибрехав?

— Так. Він написав, що то ви розтлумачили нам, як несправедливо з нею обійшлися.

— Він так написав? Але навіщо?..

— Я не певен, пане Сімонсене, але, мабуть, тому, що він занадто скромний. Він, так би мовити, добровільно занизив свої заслуги.

— Атож, — згодився Монс геть упалим голосом, а в очах у нього закрутилися сльози. — Маркус завжди був скромнягою. Ага, то он чого вона так зраділа, як побачила мене.

— Напевно.

— Я не хочу позбавляти Маркуса його заслуг, — мовив Монс. — Ми повинні розказати їй усю правду.

— Ви схожі на свого сина, — зворушеним тоном сказав Сіґмунд. — Такий самий скромняга, як і він.

— Ти так думаєш? — спитав Монс.

— Ага.

— Я зійду вниз і зараз же все їй розповім.

— Не треба, пане Сімонсене. Я сам усе їй розповім!

— Тобі справді цього хочеться?

— Справді, — спокійно відповів Сіґмунд. — Це найменше, що я можу зробити.

— Ну, тоді я, мабуть, піду спати, — з полегкістю мовив Монс.

— А йдіть. Але, будь ласка, не грюкайте дверима, щоб не збудити Маркуса.

— Гаразд. Він чудовий хлопець, правда ж, Сіґмунде?

— Ще б пак, пане Сімонсене. Найкращий у світі!

Монс навшпиньки вийшов із кімнати.

— Тепер можеш вилазити, — сказав Сіґмунд. — Батька відбули.

Маркус підхопився з ліжка й заковиляв по кімнаті. Він розтулив рота, наміряючись щось сказати, та потім передумав і дістав із міні-бару кока-колу. Зробивши великий ковток, відсторонив од себе пляшку й подивився на Сіґмунда.

— Ти… ти., як ти так зумів?

— Просто треба бути Сіґмундом, — відповів товариш.

— І що нам робити тепер?

— Тепер я піду й приведу Діану.

Маркус впустив пляшку додолу.

— Але… але… може, не треба…

— Не панікуй, — сказав Сіґмунд. — Слухай-но сюди.

* * *

Маркус сидів перед люстром у готельному номері й вивчав своє обличчя. На ньому була привітна усмішка. Як у Маркуса молодшого. В знавця доброго тону й гарних манер. Потім він насупив брови. Як особистий охоронець. Той, хто