Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

І коли мій погляд переходить від сьогодення до минулого, то скрізь натрапляє на одне й те саме: уламки, обрубки й моторошні випадки — і жодної людини.

Сьогодення й минуле на землі,— ох, друзі мої,— це мені найнестерпніше; я не зміг би жити, якби не був провидцем того, що має прийти.

Провидець, повний жадань і творінь, саме майбуття й міст до майбутнього — ох, ще й каліка на цьому мосту; все це — Заратустра.

І ви також часто запитували себе: «Хто для нас Заратустра? Як нам називати його?» Й у відповідь, як і мені самому, звучали запитання.

Може, він тільки роздає обіцянки? Чи й виконує? Завойовує? Чи тільки отримує у спадок? Плоди осені? Чи тільки леміш для оранки? Лікар? Чи хворий?

Чи він поет? Праведник? Визволитель? Чи приборкувач? Добрий? Чи лихий?

Я ходжу серед людей як серед уламків майбутнього,—' того майбутнього, котре бачу я.

В тому й моя творчість, і зусилля, щоб зібрати й скласти докупи уламки, загадки і моторошні випадки.

Хіба міг би я бути людиною, якби людина не була ще й поетом, розгадником та спасителем!

Порятувати тих, що вже відійшли, і перетворити всіляке «було» в «так хотів я»,— тільки це назвав би я спасінням!

Воля — так називається визволитель і вісник радості, цьому вчив я вас, друзі мої! А тепер навчіться ще й такого: сама воля ще в'язень.

Жадання визволяє: та як називається те, що й на визволителя накладає ланцюги?

«Було» — це зубовний скрегіт і жорстокі муки самотності для волі. Безсила проти того, що вже скоїлось, вона — неприхильна до минулого.

Повернутись назад воля жадати не може; а що їй не здолати час і його пожадливість — у тому жорстокі муки самотності для волі.

Жадання визволяє: чого лише не вигадує жадання, щоб позбутися своїх мук і поглузувати із своєї в'язниці?

Ох, безумцем стає кожний ув'язнений! У глупоті шукає собі спасіння й ув'язнена воля.

Що час не тече назад,— ось на що вона люта; «було» — це камінь, котрий не може вона котити.

Ось вона з люттю й досадою котить камені і помщається тому, хто не відчуває, як вона, люті й досади.

Так воля, визволителька, стала завдавати страждань; усьому, що може страждати, помщається вона за те, що не може повернутись назад.

В цьому, і тільки в цьому й полягає помста: в неприхильності волі до часу та до його «було».

Воістину, велика глупота живе в нашій волі,—і стало прокляттям всього людського, що цієї глупоти навчився дух!

Дух помсти: досі, друзі мої, він був найкращим помислом людини; де було страждання, там завжди мала бути і кара!

«Кара» — власне так називає себе помста; скориставшись облудним словом, вона видає себе за чисте сумління.

Оскільки той, хто має жадання, й сам страждає, що не може повернути свої жадання на минуле, то саме жадання й усе життя повинні ставати карою!

І тому хмара за хмарою громадились над духом, аж врешті безумство стало проповідувати: «Все минає, і тому все заслуговує, щоб минути!»

Закон, за яким час має пожирати своїх дітей,—сама справедливість,— проповідувало безумство.

Морально всі речі впорядковано правом і карами. О, де ж спасіння від навали речей і від кари «буттям»? — проповідувало безумство.

Чи може існувати спасіння, коли існує довічне право? Ох, не зрушити камінь «було»: довічними повинні бути й усі кари,— проповідувало безумство.

Жодне діяння не можна знищити,— як можна карою розчавити його? У тому, власне, й довічність кари «буттям», що буття довічно мусить знову ставати діянням і провиною!

Хіба що воля сама себе спасе і жадання буде одне: не жадати. Та ви, брати мої, знаєте иі баєчки безумства!

Я відвертав вас геть від цих баєчок, коли вчив: «Воля — це творець».

Всіляке «було» — це уламок, загадка, моторошний випадок, аж поки творча воля додасть: «Але цього хотіла я!»

Поки творча воля додасть: «Але цього хотіла я! Цього й хотітиму!»

Та чи казала вона таке? І коли це сталося? Хіба воля вже відпряжена від власної глупоти?

Хіба воля вже стала собі спасителем і вісником радості? Хіба забула дух помсти й зубовний скрегіт?

Хто навчив її примиритися з часом і тим, що вище за всяке примирення?

Вищого за всяке примирення повинна жадати воля, що є, власне, жаданням влади. Але як це відбудеться? Хто навчить її повернути жадання в минуле?

Але тут Заратустра раптом змовк, і здавалося, ніби він чогось дуже злякався. Наляканими очима подивився на учнів, і його погляд, мов стрілою, пронизував їхні і щирі, і потаємні думки. Та за хвилину він засміявся і сказав примирливо:

— Важко жити з людьми, адже так важко мовчати. Надто балакунові.

Так казав Заратустра. Та горбань прислухавсь до розмови і водночас затуляв обличчя; почувши, що Заратустра сміється, він з цікавістю позирнув на нього і повільно промовив:

— А чому Заратустра розмовляє з нами інакше, ніж із своїми учнями?

Заратустра відповів:

— Що тут дивного? З горбатим слід розмовляти по-горбатому!

— Гаразд,— сказав горбань,— а з пралями слід порпатися в брудному шматті.

Та чому Заратустра каже своїм учням інакше, ніж сам собі?

ПРО ЛЮДСЬКУ МУДРІСТЬ

Не висота — круча жахає!

Круча, де погляд зривається вниз, а рука хоче вчепитись за щось угорі. А серце знетямлюється від подвійного жадання.

Ох, друзі, вгадайте ж подвійне жадання мого серця.

Моя круча і моя небезпека в тому, ідо мій погляд зривається вгору, а рука хотіла б зіпертись у глибинах!

До людини звернене моє жадання, ланцюгами я себе прив'язую до людини, бо мене пориває вгору, до надлюдини: адже то моє друге жадання.

І тому я й живу серед людей мов сліпий, ніби не знаю їх зовсім: треба, щоб руки вірили, що буде тверда опора.

Я не знаю вас, люди,— ця пітьма й ця потіха часто западає довкруг мене.

Я сиджу біля брами, доступний кожному пройдисвітові, й питаю: хто мене хоче обдурити?

Моя перша людська мудрість у тому, що я дозволяю себе обдурити, щоб не стерегтися дурисвітів.

Ох, якби ж я остерігався людини! Хіба тоді могла б вона стати якорем для моєї повітряної кулі! Надто легко відірвало б мене і понесло!

Так мені вже судилося, що я не знатиму обережності.

Хто не хоче