Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

* * *

Відтак під їхнім весільним ліжком пропливла розкішна яхта, яка мала назву «Шехерезада». Її двигуни виводили пісню, що звучала як органні баси. «Шехерезада» світилася безліччю вогнів.

На кормі, тримаючись за перила, стояла пара закоханих, він і вона, двійко красивих молодих людей у вечірньому вбранні. Вони були в повному захваті одне від одного, від своїх мрій і від спокою води під ними. У них також був медовий місяць. Молодого звали Лане Рамфурд, і він був із міста Ньюпорта у штаті Род-Айленд, а його наречену - Цинтія Лендрі, в дитинстві вона жила в місті Ґаяніс-Порту, у штаті Массачусетс, і там у неї був закоханий Джон-Ф.Кеннеді.

І тут є ще один збіг обставин. Пізніше Біллі Піліґрім опиниться у лікарні, де його сусідом по палаті буде дядько цього Рамфурда, професор Бертран-Коупленд Рамфурд, який викладав у Гарварді й був офіційним істориком Віськово-Повітряних сил США.

* * *

Коли ці красиві люди зникли з поля зору, Валенція запитала у свого незграбного чоловіка про війну. Для жінки-землянки не існує нічого банальнішого, ніж пов'язувати секс і романтику з війною.

«Чи ти колись згадуєш про війну?» - запитала вона і поклала свою руку на його стегно.

«Інколи», - відповів Біллі Піліґрім.

«А я от інколи дивлюся на тебе, - сказала Валенція, - і в мене виникає дивне відчуття. Мені здається, що в тебе багато різних секретів».

«Не вигадуй!» - сказав Біллі. Й він, ясна річ, покривив душею. Він ще зроду нікому не розповідав ні про те, як він подорожує часом, ані про Тральфамадор і таке інше.

«Ти, мабуть, приховуєш щось про війну. Ні, я не те хотіла сказати! Не приховуєш, а просто є щось таке, про що тобі не хочеться розповідати».

«Та ні».

«Я так пишаюся тим, що ти воював. Ти ж про це знаєш?» «Це добре».

«То, мабуть, був жах?»

«Бувало й таке». І тут Біллі пройняла одна абсурдна думка. І хоч як то дивно, але саме в ній полягала правда. Кращої епітафії для Біллі Піліґріма - та й для мене - годі було б шукати.

Все було прекрасно, нічого ніде не боліло.

«А якби я тебе дуже попросила, то ти б мені розповів про війну?» - запитала Валенція. У маленький закапелок її дебелого тіла вже почав прибувати будівельний матеріал для «зеленого берета».

«Всі мої розповіді тобі здалися б снами, - сказав Біллі. - Кому цікаво слухати перекази чужих снів?»

«Я чула, як ти колись розповідав татові про те, як німці розстрілювали когось». Вона мала на увазі розстріл бідолахи Едґара Дербі.

«Угу».

«І ви мусили його ховати».

«Так».

«І коли його привели на розстріл, він бачив, що ви стояли з лопатами?»

«Так».

«І він щось казав?»

«Ні».

«І він був дуже переляканий?»

«Вони йому щось перед тим вкололи. У нього були скляні очі».

«І на нього начепили мішень?»

«Аркуш паперу», - сказав Біллі. Він підвівся з ліжка, сказав: «Я зараз» і подався в темний туалет. Там він потягнувся рукою в бік вимикача і, торкнувшися грубої стіни, зрозумів, що він опинився у табірному лазареті й що надворі був 1944 рік.

* * *

Свічка, яка стояла в палаті, догоріла. Бідолаха Едґар Дербі заснув на своїй кушетці, поруч із Біллі. Біллі підвівся з ліжка і, тримаючись за стіну, намагався знайти вихід, бо йому нестерпно хотілося до вітру.

І тут він несподівано намацав двері, розчахнув їх і, зашпортуючись, вивалився у табірну тьму. Він був геть одурілий від подорожей у часі та від морфію. Він так-сяк доплуганився до колючого дроту, який зразу ж увіп'явся в нього зграєю шпичаків. Біллі спробував відступити на крок, але шпичаки не відпускали його. Тоді він розпочав щось на зразок недолугого танцю з дротами: то тягнув їх на себе в один бік, то в інший, тоді знову повертався у висхідну позицію.

Якийсь російський полонений, що також вийшов до вітру в нічну темряву, побачив, як Біллі витанцьовує, і наблизився до нього з іншого боку колючого дроту. Він підійшов до цього дивного опудала, м'яко озвався до нього і запитав, з якої той країни. Опудало не звернуло на нього уваги й продовжувало дриґатися. Тоді росіянин обережно, шпичак за шпичаком, звільнив опудало, і воно, не вимовивши ані слова подяки, потанцювало десь геть у ніч.

Росіянин помахав йому і російською мовою сказав навздогін: «До свіданія!»

* * *

Біллі в повній темряві витягнув зі штанів своє причандалля й випустив цівку, яка дуже довго, не уриваючися, свердлила землю. Потім він те причандалля так-сяк запхав назад у штани і замислився над новою проблемою. Звідки він сюди прийшов і куди йому йти далі?

Десь у темряві лунали розпачливі зойки. Не маючи іншого дороговказу, Біллі почовгав у їхній бік. Він хотів зрозуміти, яка трагедія примусила стількох людей вийти на холод і стогнати просто неба.

Не усвідомлюючи того, Біллі з тилу підійшов до вбиральні. Цей нужник являв собою огорожу, в якій стояло дванадцять відер. З трьох боків нужник був прикритий ширмами, збитими з дранки та сплющених бляшанок. А четвертої стіни взагалі не було. Своїм передом нужник виходив на оббиту толем стіну барака, в якому щойно закінчився бенкет.

Біллі рухався вздовж ширми і дійшов до того місця, з якого можна було побачити напис на оббитій толем стіні. Слова було нанесено тією самою рожевою фарбою, якою було розмальовано й декорації для «Попелюшки». Біллі був такий очманілий, що йому здалося, ніби слова висіли в повітрі або що їх намалювали на якійсь прозорій завісі. А ще на цій завісі вилискували ловкі срібні цяточки. Насправді то були головки цвяхів, якими толь кріпився до дощок барака. Біллі не міг зрозуміти, до чого саме кріпилася ця завіса, й тоді він надумався, що і чарівна завіса, і театральні зойки були частиною якогось невідомого йому релігійного ритуалу.

Напис закликав:

«Зробив свою справу - прибери за собою!»

Біллі зазирнув усередину нужника. Стогони рвалися саме звідти. Всі місця зайняли американці, які, спустивши штани, сиділи навпочіпки. Після бучного бенкету їхні шлунки перетворилися на активізовані вулкани. Всі відра або стояли, наповнені по вінця, або були перекинуті.

Найближчий до Біллі американець із завиванням поскаржився, що він уже вивергнув із себе геть усі нутрощі,