Читати книгу - "Несказане"

Лідія затишніше влаштувалася в маминих обіймах, і коли вони дочитали до останньої сторінки, майже заснула.

— Почитай мені ще, — пробурмотіла вона, і коли схвильована Мерилін прошепотіла:

— Завтра, гаразд? — Лідія закивала так старанно, що аж у вухах задзвеніло.

Це найважливіше слово: «завтра». Лідія щодня ним насолоджувалася. «Завтра я поведу тебе до музею дивитися на кістки динозаврів». «Завтра ми поговоримо про дерева». «Завтра ми будемо вивчати Місяць». Щовечора вона витягувала з мами обіцянку: уранці вона буде тут.

І зі свого боку Лідія теж дотримала слова: робила все, про що просила мама. Вона навчилася писати знак «плюс», схожий на трохи подовжену малу літеру «т».

Щоранку рахувала на пальцях, додавала числа над тарілкою каші. Чотири плюс два. Три плюс три. Сім плюс десять. Коли мама зупинялася, вона просила ще, й мама сяяла так, неначе Лідія клацнула вимикачем світла.

Вона стояла на табуреті над рукомийником, у фартусі, який закривав її від шиї до кісточок, і сипала соду в банку з оцтом.

— Це хімічна реакція, — сказала мама, і коли в каналізацію потекла піна, Лідія кивнула. Вона гралася з мамою в магазин, розмінювала монети в один і п’ять центів: два центи за обійми, чотири центи за поцілунок. Коли Нат виклав четвертак і сказав:

— Закладаюся, що із цим не впораєшся, — мати прогнала його геть.

Підсвідомо Лідія, мабуть, здогадувалася, що чекає на неї далі. Одного дня в книжках не стане малюнків. Проблеми зробляться більшими й тяжчими. З’являться прості дроби, потім десяткові, після них — експоненти. Ігри ускладняться. Мама говоритиме поверх м’ясного рулету:

— Лідіє, я загадала число. Якщо помножити його на два й додати один, отримаєш сім.

Вона рахуватиме, поки не отримає правильної відповіді, й мама посміхнеться та принесе десерт. Настане день, коли мама подарує їй справжній стетоскоп. Вона розстібне два верхні ґудзики на блузці й притисне мембрану до шкіри, щоб Лідія по-справжньому послухала мамине серце.

— Цим користуються лікарі, — скаже їй мама.

До всього цього було ще далеко, дуже далеко, але Лідія вже знала, що це станеться. Знання ширяли довкола неї, чіплялися за неї, щодня їхній нашарок товщав. Хоч би куди пішла — вони вже чекали там. Але щоразу, коли мама про щось запитувала, вона відповідала: «Так. Так. Так».

За два тижні Мерилін із Джеймсом поїхали до Толедо, щоб забрати її одяг і книжки.

— Я можу й сама, — наполягала Мерилін. На той час кулька, заколка й ґудзик спокійно лежали, забуті, у кишені її сукні, схованій у шафі. Сукня вже стала замалою, і Мерилін незабаром віддасть її доброчинцям разом із цими крихітними талісманами. Але її очі почало пекти від думки про те, що має звільнити винайняте помешкання, поскладати книжки назад у коробки, повикидати наполовину заповнені зошити на смітник. Вона хотіла під час цього маленького похорону залишатися на самоті.

— Серйозно, — сказала вона. — Ти не повинен їхати.

Але Джеймс наполіг.

— Я не хочу, щоб ти в такому стані піднімала щось важке, — сказав він. — Попрошу Вів’єн Аллен прийти на півдня та приглянути за дітьми.

Щойно Джеймс і Мерилін пішли, місіс Аллен увімкнула мильну оперу та вмостилася на дивані. Лідія обійняла коліна під обіднім столом. Їй дуже бракувало тут кулінарної книги; Нат підняв з килима ниточку й насупився. Мама будила його та вкладала спати, але решту її часу займала Лідія. Він знав відповіді на всі мамині запитання, але тільки-но робив спробу докинути слівце, вона просила його мовчати, поки Лідія рахувала на пальцях. Під час походу в музей він хотів подивитися шоу зірок у планетарії, але вони цілий день розглядали скелети, модель травної системи, все, що цікавило Лідію. Того самого ранку він спустився в кухню рано й виніс теку з новими вирізками. Мама, досі в халаті, подарувала йому сонну усмішку поверх чашки. Це вперше вона справді подивилася на нього відтоді, як приїхала додому, і щось затремтіло йому в грудях, мов маленька пташка.

— Можна мені круто зварене яйце? — спитав він, і, о диво, мама відповіла:

— Гаразд.

На мить він пробачив їй усе. Він вирішив, що покаже їй фотографії астронавтів, які збирав, переліки запусків, усе-усе. Вона зрозуміє. Вона буде вражена.

Тоді, перш ніж він устиг вимовити бодай слово, сходами скотилася Лідія, і мамина увага спурхнула й опустилася доньці на плече. Нат набурмосився в кутку. Він постукував пальцями по своїй теці, але ніхто на нього не зважав, поки в кухню не зайшов батько.

— Досі літаєш у думках навколо тих астронавтів? — спитав він і дістав яблуко з вази для фруктів.

Посміявся з власного жарту й відкусив; навіть з іншого кінця кухні Нат почув важке хрумтіння, з яким батькові зуби прокусили шкірку. Мама, яка слухала Лідіїну розповідь про сон, ніби не почула. Вона забула про Натове яйце. Маленька пташечка в його грудях померла й так розпухла, що він ледве міг дихати.

Місіс Аллен на дивані тихенько захропіла. Її підборіддям потекла цівочка слини. Нат подався надвір, але залишив двері напіввідчиненими. Зістрибнув з ґанку. Земля вдарила йому в п’яти, мов електричний розряд. Над ним розгорнулося крицево-сіре небо.

— Ти куди? — визирнула з дверей Лідія.

— Тебе це не обходить.

Нат боявся, що місіс Аллен почує, прокинеться, вийде надвір і почне їх гукати, але нічого такого не сталося. Він не дивився на Лідію, але знав, що вона спостерігає. І все одно вискочив на середину вулиці, озирнувся на неї, мовби покликав іти за ним. За мить сестра його наздогнала.

Лідія ішла за ним аж до озера, до самісінького кінця малого пірсу. Будинки на тому боці здавалися іграшковими — крихітні досконалі мініатюри. Усередині цих будинків матері варили яйця, пекли торти, тушкували м’ясо, а татусі, можливо, помішували вугілля для барбекю та перевертали виделкою хот-доги, й гриль залишав на них ідеальні темні лінії. Ці матері ніколи не зникали й не залишали дітей самих. Ці татусі ніколи не давали своїм дітям ляпасів, не сміялися з них, не кидали на підлогу телевізор.

— Ти збираєшся плавати? — Лідія скинула шкарпетки й запхнула по одній у туфлі, сіла біля нього на краєчку пірсу, звісивши ноги. Хтось залишив на піску барбі, голу й брудну, без однієї руки. Нат відірвав другу й кинув у воду. Тоді ногу — це було складніше. Лідія захвилювалася.

— Нам краще піти додому.

— Ще хвилинку. — У його руках голова Барбі розвернулася й тепер дивилася за спину.

— У нас будуть неприємності. — Лідія потягнулася за шкарпеткою.

Друга нога не відривалася, й Нат повернувся до сестри. У нього з’явилося дивне відчуття: ніби він не може стояти рівно, намагається втримати рівновагу, а його світ хилиться й хилиться на один бік. Хлопець не знав, як це сталося, але все пішло навскоси, ніби на один кінець гойдалки поклали щось заважке. Усе в їхньому житті — їхня мати, їхній батько, навіть він сам — тепер з’їжджало в бік Лідії. Цьому неможливо було опиратись, як силі тяжіння. Усе крутилося довкола неї, мов по орбіті.

Пізніше Нат ніколи не зможе розібратися, що він казав, що думав, а що лише відчував. Він не буде певний, чи взагалі