Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У будь-якому випадку — іспанець міг відвідати столицю королівства місто Львів тільки після 1323 року. А за описом українських істориків там існувала «Боярська республіка на чолі з боярином Дмитром Дедьком». Хочеться заявити таким історикам: не все у вас в’яжеться докупи, шановні. А про себе я подумав: дуже не люблять ці люди Україну та українців, коли десятиліттями «співали» і сьогодні продовжують «співати» ворожих пісень. Зупиніться і задумайтеся!
Отож, за свідченням цілком незацікавленого у фальшуванні іспанця, ми маємо:
— Існування у 1323–1349 роках «королівства Львів», за нашою термінологією — Великого Галицько-Волинського князівства. А одночасно і Великого князя Дмитра Галицького. Не дивуймося, що і боярина Дедька звали Дмитром, так було легше фальшувати матеріал. Що цікаво, немає жодного офіційного документа, який би правдиво засвідчував існування «Львівської боярської республіки» впродовж 1323–1349 рр. А єдиний лист так званого Дмитра Дедька, на якого люблять посилатися історики, є звичайною фальшивкою польських хроністів. Між іншим, текст має подвійне потрактування.
— У 1323–1349 роках Київська, Пінська і Сіверська землі входили до Великого Галицько-Волинського князівства. Що дуже не подобається промосковськи налаштованим історикам. Тому вони цей документ просто не сприймають. Він для них не існує.
Нарешті останнє, на що звернемо увагу.
— На початку XIV століття (1323–1349 роки) столиця Великого Галицько-Волинського князівства перебувала у Львові. Про те свідчать похід 1340 року польського короля Казимира III за королівськими регаліями, які він викрав. Зрозуміло, що правитель держави і старі королівські регалії завжди перебували у столиці держави.
Врешті-решт — згадаємо й достовірні українські джерела, які наші історики просто ігнорують або перебріхують, хоча цього робити не слід:
3. Надпис на дзвоні храму Святого Юра у Львові.
Ось що пишуть львівські історики про церкву:
«З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева і збудували церкву, присвячену св. Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир.
Церкву і монастир спалив 1340 р. Казимир під час першого нападу на Львів. Їх відбудували за ігумена Євтимія. Згадкою про відбудовану церкву є дзвін, відлитий 1341 р(оку)…» [53, с. 122].
Ось що дослівно написано на дзвоні:
«Въ ль(то) 6849 (1341) сольянь бы(сть) колоколъ сиі с(вя)т(о)му Юрью при князи Димитриі» [52, с. 78].
І хоча історики стверджують, що тим князем Дмитрієм був син Гедиміна — Любарт, вихрещений з іменем Дмитра, та син Гедиміна ніколи не міг вспадкувати Волинську землю при живих спадкоємцях — нащадках Данила Галицького. А вспадкувати землю і титул Великого князя, будучи одруженим на дочці так званого Юрія-Болеслава Тройденовича, Любарт не міг, бо вона могла бути до 1340 року (якщо була) тільки малою дитиною (8–9 років). Крім того, якби один із синів Гедиміна не був висвячений в католицьку віру, то Ягайло, за Кревською унією, не мав би права посісти Польський королівський престол. Отож, католицький князь Любарт Гедимінович протидіяти Папі Римському в 1341 році не міг.
Куди не кинь — скрізь клин.
Як бачимо, і львівський дзвін храму Святого Юрія був вилитий 1341 року руським князем Дмитром.
4. Молитва митрополита Кіпріяна «над гробом княжим Димитриевым».
Митрополит Кіпріян був висвячений на кафедру Київського митрополита 1375 року і того ж таки року очолив її. Звернімо увагу, що на ту пору московську митрополичу кафедру посідав митрополит Алексій. Що зайвий раз підтверджує про існування двох незалежних митрополій — Київсько-Галицької та Московської. І це незаперечний факт, як би нам те подобалося чи ні. Для того, щоби призначити митрополита, має бути чинна митрополія…
Послухаємо, що говорять сучасні українські історики про князя Дмитра:
«Безумовно, сучасники віддавали належне чеснотам волинського князя (Великого Галицько-Волинського князя Дмитра. — В.Б.). Цікаво, що побувавши у Луцьку невдовзі після його смерті, митрополит Кіпріян склав молитву «над гробом княжим Димитриевым» [44, с. 180].
Автор навів текст не випадково. Прощу звернути увагу, як він тенденційно, можливо, без умислу, подається. Митрополит Кіпріян після смерті Великого князя своєї держави був зобов’язаний відспівати його. Тому він прибув за примусовим викликом. З цього також чітко видно, що Київ і Луцьк у ті роки належали до однієї держави; у Києві перебував митрополит, а в Луцьку — Великий князь. Стає також зрозуміло, чому історики так спрощено назвали князя — «волинським». На похоронах якогось удільного «волинського князя» митрополит справді не зобов’язаний був бути присутнім.
«А те, що пам’ять про нього з бігом часу поблякла, до певної міри можна пояснити якимись негараздами, що спіткали Волинь у середині 1380-х років. Натяк на них міститься у тій-таки Луцькій Псалтері з колекції Медічі, у запису попа Івана йдеться про якісь біди й «напрасные смерти», свідком яких він став» [44, с. 180–181].
Дуже тенденційно пишуть сучасні українські історики нашу історію. Немає жодного слова про загибель сина Дмитра — Данила саме «в середині вісімдесятих років» (1376-й), немає жодного слова про жорстоке протистояння України та Польщі впродовж 1349–1380 років, коли Волинь і Луцьк переходили із рук в руки не один раз. Кожен матеріал подається окремо або замовчується, ніби між подіями не існувало ніякого зв’язку.
Цілком зрозуміло, кого 1383 року митрополит Кіпріян відспівав у Луцьку. То був Великий Руський (Український) православний князь Дмитро Галицький. Князя-католика Любарта Гедиміновича Київський митрополит Кіпріян ніколи би не відспівував.
5. І насамкінець — свідчення професора М.О. Максимовича. Він у праці «Письма о князях Острожских…», виданій 1866 року в Києві, писав: «В своем городе Остроге Василий (Красний. — В.Б.), поставил большую каменную ограду, которой остатки и ныне ещё видны… Ему приписывают и сооружение в Остроге великолепной церкви Богоявленской. Впрочем, уцелевшие на ея стенах числа указывают на других строителей. Если начало ея — в 1321 году, то ея первое построение (разумеется, деревянным зданием) могло принадлежать еще князю Дмитрию Юрьевичу…» [23, с. 14–15].
Як бачимо, церкву в Острозі зводив у 1321 році князь Дмитро Юрійович і правили Великим Галицько-Волинським князівством у ті роки князі Андрій Юрійович та Лев Юрійович. А як встановив сучасний український професор Леонід Войтович у праці «Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії», 2008 року написання: «…до часів Любарта… Гедиміновича (а то 1340 рік. — В.Б.) князі з інших гілок не могли мати на Волині будь-яких уділів… жодних його надань турівським княжатам не зафіксовано»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.