Читати книгу - "Герої (не)війни"

передання їм тривожної інформації нічого не давала — у керівництві АТО та Генштабі давали лише один наказ — триматися. І, здавалося, не вірили словам бійців про серйозні сили росіян, які дедалі ближче підступали до Іловайська. У тому, що це були кадрові російські військові, в батальйоні «Донбас» сумнівів не мали. По-перше, згадує Ігор, бачили їх у боях. По-друге, вони самі взяли у полон російських військових. І те, що вони зі Збройних сил РФ, полонені не приховували.

28 серпня, коли розвідка вже доповіла про оточення Іловайська російськими військами, з Генштабу нарешті надійшов наказ про вихід із міста. На той час у бійців уже закінчилася їжа і вони харчувалися тим, що знаходили на городах поблизу опорних пунктів.

Зі зброї у батальйону була лише стрілецька та ручні протитанкові гранатомети. Ані мінометів, ані навіть станкових протитанкових гранатометів у добровольців не було — втратили у боях. Скрутно було і з боєкомплектами.

— На тот момент мы уже были в тройном кольце окру­жения — это значит, что ни продовольствия, ни боеприпасов, ни раненых мы не могли получать или передавать на «большую землю». То есть у нас уже не было никакого контакта прямого с «большой землей» и задача была просто выйти, — згадує ті дні Ігор.

Двадцять дев’ятого серпня о сьомій ранку колона український військ у складі добровольчих батальйонів «Донбас», «Дніпро», «Світязь», «Херсон», 93-ї та 17-ї бригад Збройних Сил України вишикувалися на виїзді з Іловайська.

Генерал Руслан Хомчак — командувач сектору — виїхав на перемовини з російським керівництвом. Перемовини тривали більше години, пригадує Ігор. А потім по рації бійці почули пропозицію росіян — здатися і, склавши зброю, аж до автоматів та пістолетів, пішки пройти так званим зеленим коридором до найближчих позицій української армії. Пропозиція була явно знущальною — російське оточення простягнулося на кілька десятків кілометрів. Та й обманювати себе, довіряючи словам росіян, ніхто не збирався.

Після того як генерал Хомчак повернувся з перемовин, бійці звернулися до нього із запитанням: «Ваше рішення, командире»? На це він відповів: «Будемо прориватися з боєм».

Далі все відбувалося дуже швидко. І запам’яталося бійцям на все життя, каже Ігор…

— Было такое впечатление, что атмосфера и жизнь остановилась. Не было ни ветра, ни шороха, только солнце, голубое небо, абсолютная тишина, и все понимали, куда они идут. Ну, может, кто-то и не очень понимал, кто-то все-таки надеялся на эту фразу, которая называлась «зеленый коридор». Многие командиры, я так думаю, не очень понимали, что будет дальше. Просто люди были готовы больше к выходу, чем к серьёзному бою.

Але іншого виходу, аніж прориватися з боєм, у бійців просто не було, тим більше що російські мінометники вже почали підганяти колону — стріляти за позиції військових, щоб ті навіть і не думали повертатися в Іловайськ.

За словами «Брокера», колона рушила на робочій швидкості в бік населеного пункту Многопілля. І навіть проїхала кілька кілометрів у відносній тиші та спокої. А коли у декого з бійців з’явилася надія на те, що росіяни таки випустять їх з оточення, по колоні вистрелила артилерія.

— Всё это происходило очень быстро, практически молниеносно. Всё начало лететь, взрываться. Поскольку батальон «Донбасс», по общевойсковой системе, — это пехотный батальон, он находился сзади. Техника, которая взрывалась, создавала пробку, но останавливаться на дороге было нельзя. Иначе — смерть. Мы эти пробки объезжали, двигались дальше. Как мы узнали уже потом, эти выстрелы россияне производили с помощью лазерных прицелов — это, по сути, стопроцентное попадание в цель. Стреляли из танков, ПТУР, ракетных установок, крупнокалиберных пулеметов. Засада у них была организована очень грамотно и плотно. Если с одной стороны стояли пушки, то с другой заходили танки.

Погибло очень много людей. Когда в бронированную машину прямой наводкой попадает кумулятивный заряд, артиллерийский снаряд, всё превращается в груду металлолома, 15, 20, 30 человек, которые там находятся, все погибают, причем без шансов на спасение. Весь ужас был в том, что всё это происходило в режиме реального времени. Но останавливаться было нельзя, нужно было вести бой, защищать себя и товарищей, которые находились рядом, давать отпор агрессору. Потому что хотелось жить…

Вони прорвалася через щільний вогонь першого розстрілу і зуміли дістатися Червоносільського — маленького хутірця у кілька сотень хатин, який трапився їм дорогою. Рухатися далі бійці не могли — поблизу хутора росіяни, перезарядившись, накрили залишки колони вдруге. І єдиним порятунком було заховатися у хатах і зайняти кругову оборону.

— Все, кто выжил или выживал в этом расстреле, свернули налево, в поле, в кукурузу, в огороды и вышли на этот хутор Черновосельское, где тут же заняли круговую оборону и продолжили вести бой против атакующих российских войск.

Їх було близько двох сотень. Тих, хто під щільним вогнем встиг прорватися до хутора та заховатися у крайніх оселях. Українські бійці не лише зуміли організувати оборону, а й раз у раз відбивали хвилю атак ворога. Їх поливали вогнем з усього, що на той час росіяни підтягнули до хутора, — танків, мінометів, ПТУР, крупнокаліберних кулеметів. З боку добровольців, каже Ігор, основними силами, хто взяв на себе роль оборони та захисту, стали гранатометники. Хвалити бога, протитанкових ручних гранатометів у них ще було вдосталь. Вони ж, знекровлені та загнані у глухий кут, ще зуміли взяти у полон танкістів. Вісім полонених із підбитого танка виявилися кадровими російськими військовими із Псковської дивізії повітряно-десантних військ.

Вони протрималися до обіду. А по обіді добровольцям запропонували здатися в полон. Інакше погрожували спалити весь хутір. Щоб підкріпити свої слова «залізними» аргументами, росіяни організували так званий «попереджувальний» вогонь по лінії уздовж хутора. Як потім з’ясували добровольці, вели вони його з території сусідньої держави — Російської Федерації. Стріляли далекобійною артилерією — НОН та «градами». Цей вогонь повинен був довести всю серйозність російських намірів.

Більшість із тих, хто тримав оборону на хуторі Червоносільському, по обіді 29 серпня вирішили здатися в полон — щоб вижити. Ігор з трьома побратимами — Сетом, Пушкіним та Дмитром — обрали для себе інший шлях.

— Был разговор с самим с собой, ну, и со всеми теми, с кем можно было поговорить тихо в течение 10—15 минут. Потом мы приготовились к тому, что мы останемся. Конечно, мы продумывали возможность выхода. Перед этим я целую ночь общался с командирами — с «Лермонтом», с «Дедом», интересовался разведданными — какие силы находятся вокруг нас и где возможная точка выхода. Казалось, что ее нет. Поэтому мы приготовились к последнему бою.

Вони мовчки проводжали усіх, хто виходив з хутора здаватися. Чимало серед їхніх побратимів було поранено, зокрема й «Дід» — командир третьої роти. У ході бою його поранило в ногу і в руку. Коли він проходив повз четвірку, яка у повному бойовому озброєнні морально готувалася до останнього бою, на хвилину зупинився, обійняв і попросив «не дурити». А зрозумівши усю серйозність їхніх намірів, розповів їм про «точку виходу» — зону, яку не видно з боку противника.

Вони заховали усю зброю, яку мали, за спину і пішли тим же шляхом, яким виходила більшість поранених — здаватися в полон. Дісталися вказаного «Дідом» місця і звернули в улоговину. Вони й справді знайшли цю мертву зону — точку, де їхнього відхилення з наміченого для полонених маршруту не помітив жоден російський солдат.

Було близько п’ятої по обіді, пригадує Ігор. І попри те, що сонце було вже не в зеніті, на вулиці було дуже спекотно — близько 35 °С в тіні. Улоговиною вони дісталися до