Читати книгу - "Київська Русь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Проти чуді, яка намагалась звільнитися від влади Києва, Мстислав направив у 1131 р. своїх синів Всеволода, Ізяслава і Ростислава, після чого на чудські племена знову було накладено данину.
Про високий міжнародний авторитет Русі часів Мстислава переконливо свідчать також взаємовідносини з Польщею. В. Татищев розповідає про один цікавий випадок, що стався з давньоруськими купцями у 1129 р. При поверненні з Моравії вони були пограбовані поляками. Як тільки про це стало відомо Мстиславу, він негайно направив до польського короля Болеслава посла з вимогою відшкодувати збитки, завдані руським купцям. Знаючи круту вдачу київського князя, Болеслав не затримався з відповіддю і обіцяв не тільки компенсувати збитки руським купцям, а й надалі проводити їх через польські землі під охороною.
З Візантією, де у цей час імператором був зять Мстислава Іоанн II Комнін, Русь підтримувала союзницькі відносини. Це добре видно, зокрема, з акції заслання Мстиславом до Константинополя полоцьких князів.
Успіхи внутрішньої і зовнішньої політики Мстислава створили йому на Русі незаперечний авторитет — практично всі давньоруські князі перебували у васальній залежності від Мстислава. Найменша непокора того чи іншого князя загрожувала йому втратою стола. Спокійні роки правління Мстислава, не обтяжені усобицями, позитивно позначилися на економічному і культурному розвитку країни. У столиці Русі Києві у цей час зводиться цілий ряд монументальних споруд: комплекс монастиря св. Федора (1129), церква св. Андрія Янчиного монастиря (1131), храм св. Богородиці Пирогощі на Подолі (близько 1132 р.).
Помер Мстислав 15 квітня 1132 р., маючи 56 років. Великого князя поховали у храмі св. Федора. Уже в “Прологах” XIII — XIV ст. Мстислав був причислений до лику святих, а в київських і новгородських літописах його, як і Мономаха, називали Великим. Татищевський літописний звід зазначає, що за часів княжіння Мстислава “князи руские жили в совершенной тишине и не смел един другого обидеть. Сего ради его всии именовали Мстислав Великий”[200].
Роки княжіння Мстислава Великого в історичній літературі справедливо вважаються роками вирішального переважання об’єднавчих тенденцій на Русі. Мстислав перейняв від батька і втілював у життя ідею загальноруської єдності, що хвилювала передові уми і відображала прагнення народу. Можна було сподіватися на дальше продовження такої політичної лінії, але цього не сталося. Боротьба за Київ поновилась одразу після смерті Мстислава.
Заповіт Мономаха, підтверджений договором Мстислава і Ярополка, про утвердження виняткових прав на Київ, Переяслав і Новгород, а також пов’язаного з Києвом старшинства за Мстиславичами, викликав бурю в стані молодших Мономаховичів. Заявили свої права на Київ і чернігівські Святославичі (Ольговичі і Давидовичі). В умовах політичної нестабільності Русі (а це характерно для всіх середньовічних держав) військові сутички були неминучими.
Тісно пов’язаною з боротьбою за Київ і київське старійшинство була також боротьба за землі. Розрослому княжому роду ставало тісно в межах уже сформованої держави. Суперечності між кількістю князів і наявністю столів вирішувалися шляхом подрібнення і перерозподілу земель між окремими князями і князівськими династіями. Відбувалося це, як правило, при кожній новій зміні князів на київському столі.
Після Мстислава Великого київський стіл перейшов до його брата Ярополка (1132 — 1139). Як свідчить Лаврентіївський літопис, питання про успадкування київського столу вирішило київське боярство: “Людье бо кыяне послаша по нъ (Ярополка. — П.Т.)”. У цьому факті, як вважав Б.Д. Греков, з очевидністю виявляється тенденція ослаблення великокняжої влади Києва. У часи процвітання Давньоруської держави, на його думку, нічого подібного не було[201]. Справді, в епоху феодальної роздробленості випадки, коли питання зайняття київського столу вирішували бояри, почастішали, але вони мали місце і на першому етапі розвитку Русі. Досить згадати події, пов’язані з вигнанням Ізяслава, запрошенням на київський стіл Святополка і Мономаха.
Часи правління Ярополка характеризувалися перехідними формами від єдинодержав’я (домінувало за Мономаха і Мстислава) до поліцентризму, що остаточно утвердиться після 30-х років XII ст. Що стосується Ярополка як державного діяча, то йому, безумовно, були близькими ідеали Мономаха і Мстислава, він усіма силами намагався продовжити їх справу.
Зайнявши київський стіл, Ярополк негайно приступив до виконання своїх обіцянок Мстиславу відносно його синів — спадкоємців великокняжої влади. Оскільки своєрідним трампліном на київський стіл служив Переяслав, Ярополк віддає його Всеволоду Мстиславичу, що князював у Новгороді. Це викликало сильне роздратування молодших Мономаховичів, котрі справедливо вбачали у такому акті реалізацію Ярополком заповіту Мстислава. Особиво енергійно запротестував Юрій Володимирович, князь Ростово-Суздальської землі, оскільки сам хотів заволодіти великокняжим столом. Несподіваним наїздом він бере Переяслав і виводить звідти племінника. Через вісім днів Юрій, однак, сам розділив участь Всеволода — його вигнав з міста великий князь. На короткий час переяславським князем став Ізяслав Мстиславич, але згодом Ярополк змусив його обмінятися столами з Вячеславом Володимировичем. Сусідство В’ячеслава не турбувало великого князя, воно було навіть вигідним, оскільки позбавляло підстав для претензій молодшого брата Юрія, котрий вважав себе найбільш достойним кандидатом на Київ. Ізяславу Ярополк віддав Туровську землю разом з Пінськом і Мінськом.
Незабаром В’ячеславу набридло сидіти у прикордонному Переяславі, день у день очікуючи половецького нападу, і він, не послухавши умовлянь великого князя, “йде опять Турову”. Сприятливим випадком вирішив скористатися Юрій. До Ярополка негайно відправили послів з пропозицією обміняти Переяславську землю, яка у цей час фактично була складовою частиною великокняжого домену, на більшу частину Ростово-Суздальської землі: “В лѣто 6643 Юрьи испроси у брата своего Ярополка Переяславль, а Ярополку дасть Суждаль и Ростовъ и прочюю волость свою, но не всю”[202].
Реалізація цієї пропозиції означала б, по суті, визнання за Юрієм Володимировичем прав на спадщину (після Ярополка) київського столу. Це зовсім не відповідало намірам Мстиславичів, серед яких виділявся Ізяслав, а також Ольговичів, що давно чекали нагоди повернути собі Посейм’я. В союзі з синами Мстислава чернігівський князь Всеволод Ольгович іде походом на Переяслав і навіть вторгається в межі Київської землі. Воєнні демарші союзників змусили Ярополка відмовитися від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київська Русь», після закриття браузера.